Читати книгу - "Викрадачі"

потім вичавлювала фарби на дбайливо вичищену палітру — не бажала, щоб хтось дивився, як я завмерла й нічого не роблю. Всередині я таки завмерла. Відчувала, як на очі навертаються сльози.

У той день я могла назавжди залишити живопис, так і не почавши дійсно ним займатися, аж тут Роберт, який переходив від мольберта до мольберта, зупинився за моєю спиною. Сподівалася, що не почну тремтіти. Хотіла попросити його, щоб він — будь ласка! — не дивився на те, що я робила, а він нахилився до мене і вказав своїм завеликим пальцем на голову, яку я намалювала.

— Дуже гарно, — промовив він. — Ви робите великі успіхи.

Мені відібрало язика. Я обернулася до нього, щоб пересвідчитися в його словах, але перед очима була сама його жовта вовняна сорочка, надто близько до мене. Рука, якою він указував на мій малюнок, була загорілою. Він увесь був навдивовижу реальним, потворним, живим, упевненим у собі. Мені здавалося, що я сама й усе, серед чого зростала, були якимись мізерними, незначущими, нудними, але присутність Роберта на хвилину позбавила мене того відчуття неповноцінності.

— Дякую, — хоробро відповіла я. — Я насправді багато працювала. Навіть міркувала, чи не прийти до вас у приймальні години й запитати про дещо, показати вам інші роботи, які я виконала, щоб підготуватися до занять з малюнка восени.

Говорячи все це, я нарешті обернулась і подивилась йому в очі. Його вугласте обличчя було не таким різким, яким бачилось мені раніше, ніс і підборіддя дещо м’ясисті, шкіра тільки-но починала провисати — таке обличчя швидко постарішає, тому що його володар просто ним не цікавиться. Я відчула, яке молоде моє власне гладеньке обличчя з плавними обводами підборіддя й шиї, як блищить моє волосся, дбайливо зачесане щіткою, а на лобі — рівний блискучий чубок. Роберт лякав мене, але він був старий і пом’ятий. А я була новенька й готувалася вступити в світ. Можливо, перевага на моєму боці. Він посміхнувся такою доброзичливою посмішкою — втім, не особисто мені, але посмішка була тепла й свідчила, що він взагалі непогано ставиться до людей, нехай і забував про них, поки малював ляльку.

— Будь ласка, — відповів він. — Можете завітати, коли схочете. Я приймаю по понеділках і середах з десятої до дванадцятої. Ви знаєте, де розташований мій кабінет?

— Знаю, — збрехала я. Нічого, розшукаю.

Майже за тиждень після того, як Роберт Олівер запросив мене завітати до його кабінету, я набралася сміливості понести до нього своє портфоліо. Коли я підійшла до кабінету, притискаючи до себе велику картонну папку, двері були відчинені навстіж, і я бачила, як пересувається в тісному приміщенні велика постать. Боязко просунулася повз дошку оголошень на дверях (там були листівки, карикатури й чомусь одна рукавичка, прибита цвяхом) і ввійшла не постукавши. Схаменулася — потрібно ж постукати — й повернула назад, але тут же передумала, тому що Роберт мене вже побачив.

— А, вітаю вас, — почула я.

Він вкладав якісь папери в картотечну шафу, і я помітила, що він просто засуває їх туди жмутком, а вертикальних полиць немає, неначе він просто бажав заховати ті папери або прибрати їх зі свого столу, не дбаючи про те, щоб пізніше папери можна було відшукати. У кабінеті панував безлад: розкидані зошити, блокноти, малюнки, приладдя для живопису, залишки моделей для натюрмортів (деякі я впізнала, бо ми малювали їх на заняттях), скриньки з вуглем та пастелями, електричний дріт, порожні пляшки з-під води, папір для пакування, начерки, чашки для кави, плани й звіти викладача, — всюди папери й папери.

Повно мотлоху було й на стінах: листівки з краєвидами, живописні картини, приколоті над столом, нотатки для пам’яті, цитати (не підходила близько, тож не прочитала жодної), — і все це наполовину затуляло декілька великих репродукцій. Пам’ятаю, одна з репродукцій була з виставки «Матісс у Ніцці» в Національній галереї — я бачила її там, коли ми ходили до музею разом із Мазі. Усю написану Матіссом жінку у відкритій строкатій сукні Роберт заліпив своїми нотатками для пам’яті.

Ще мені запам’яталося, що з якоїсь причини (чомусь мені тоді здалося, що це не випадково) серед безладу, який панував у нього на столі, зверху лежала збірка поезій Чеслава Мілоша[100] в англійському перекладі, нещодавно видана; мене здивувало, що художник читає вірші — на той час мій поет-третьокурсник переконав мене, що це личить тільки поетам. Тоді я вперше почула про вірші Мілоша, які Роберт полюбляв, а пізніше читав мені; в мене й досі залишається той самий том, який я побачила того дня на його столі. Це один з небагатьох подарунків від Роберта, які я зберігаю. Він легко роздавав свої речі — так само, як і забирав чужі, й ця риса видається на перший погляд щедрістю, доки не усвідомлюєш, що він не пам’ятає жодного дня народження й ніколи не повертає маленькі борги.

— Заходьте, будь ласка. — Роберт звільняв один стілець у кутку: схопив усі папери, що там лежали, й запхав їх до одного з відділень картотечної шафи, потім зачинив дверцята. — Сідайте.

Я слухняно сіла між алое у високому горщику й тубільським барабаном, який ми одного разу використовували у студії для натюрморту: я напам’ять знала всі намистини й черепашки, що його прикрашали.

— Дякую, що дозволили мені завітати до вас, — я намагалася говорити невимушено. Присутність Роберта в цій забитій мотлохом маленькій кімнаті залякувала мене ще більше, ніж в аудиторії: здавалося, що він ледь не зачіпляє плечима стіни, а голова впирається в стелю й вигинає її. Безперечно, він міг потягтися й торкнутися одночасно протилежних стін — такий великий був розмах його довгих рук. Я пригадала, як у дитинстві читала давньогрецькі міфи, де боги такі самі, як люди, тільки набагато більші. Він підібрав на стегнах свої штани кольору хакі й сів за стіл, нахилившись убік, аби дивитися на мене. Обличчя в нього було доброзичливе й ділове, як годиться викладачеві, зацікавлене, але я відчула, що подумки він десь далеко. Він не збирався слухати уважно.

— Немає за що. Я задоволений, що ви прийшли. Як у вас справи з живописом, чим я можу вам зарадити?

Я посмикала зав’язки папки з малюнками, потім спробувала сидіти спокійно. Багато разів перед тим я міркувала, що він скаже мені, особливо коли побачить, як старанно я виконувала малюнки, але одразу забула все, що збиралася сама сказати йому; це дивно, якщо взяти до уваги, як дбайливо я одяглася, а перш ніж увійти до корпусу, ще