Читати книгу - "Фламандська дошка"

206
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 84 85 86 ... 94
Перейти на сторінку:
Життя — це непевна пригода в непевному краєвиді, межі якого весь час пересуваються, де кордони штучні, де все може скінчитися й початися знову будь-якої миті або раптом урватися — зненацька, наче від несподіваного удару сокири — на віки вічні. Де єдиною абсолютною, справжньою, безперечною та остаточною реальністю є смерть. Де ми — лише короткий зблиск між двома вічними ночами і маємо обмаль часу.

— І як усе це стосується смерті Альваро?

— Усе стосується всього, — Сесар здійняв руку, просячи тиші. — До того ж життя — це послідовність подій, пов’язаних між собою, іноді несамохіть… — Він оглянув на світло вміст своєї склянки, наче там плавало продовження його міркувань. — Тоді — я маю на увазі того дня у твоєму домі, Хуліє, — я вирішив з’ясувати все, що стосувалося картини. І так само, як і ти, першим, про кого я подумав, був Альваро… Я ніколи його не любив — ні тоді, коли ви були разом, ні потім. Однак тут є одна суттєва різниця: я ніколи не пробачив цьому негідникові, що він змусив тебе страждати…

Рука Хулії, яка саме дістала з пачки нову сигарету, зависнула в повітрі, дівчина здивовано подивилася на Сесара.

— Це було моєю справою, — кинула вона. — Моєю, а не твоєю.

— Ти помиляєшся. Це було моєю справою. Альваро зайняв те місце, якого я ніколи не зміг би зайняти. Певним чином, — антиквар затнувся, а потім з прикрістю продовжив, — він був моїм суперником. Єдиним мужчиною, здатним віддалити тебе від мене.

— Між мною та Альваро все було скінчено… Безглуздо пов’язувати одне з одним.

— Зовсім не безглуздо, але годі про це. Я ненавидів його, і крапка. Звичайно, це не підстава, щоб когось убивати. Інакше, запевняю тебе, я не зволікав би з цим так довго… Наш світ — світ мистецтва й старожитностей — вельми обмежений. Нам з Альваро доводилось час від часу підтримувати професійні контакти — це було неминуче. Певна річ, наші стосунки не можна було назвати теплими, проте часом гроші та інтереси призводять до дуже дивних зближень. Доказом цього може бути хоча б те, що ти сама, коли постала проблема з ван Гюйсом, звернулася до нього… Тож я поїхав до Альваро та попросив, аби він підготував мені довідку про картину. Звісно, не безкоштовно. Я запропонував йому розумну ціну. Твій колишній — упокой, Господи, його душу — завжди був дорогим хлопцем. Вельми дорогим.

— Чому ти нічого мені про це не розповів?

— З кількох міркувань. По-перше, я не бажав понов ваших стосунків, навіть професійних. Ніколи не можна бути певним, що під попелом не жевріє присок… Але не лише через це. Картина була пов’язана з надто особистими почуттями… — Він показав на шахові фігури зі слонової кістки, що стояли на ломберному столику. — 3 часткою мене самого, якої, — принаймні так здавалося мені, — я навік зрікся. З тим закутком, куди я нікому — навіть тобі, принцесо, — не міг дозволити ввійти. Бо це означало 6 розчахнути двері для запитань, які я ніколи 6 не наважився обговорювати з тобою. — Він глянув на Муньйоса, котрий стояв мовчки, не беручи участі в розмові. — Гадаю, наш приятель міг би добре просвітити тебе щодо цього. Чи не так? Шахи як проекція власного «я», поразка як фіаско статевого потягу й інші чарівні паскудства в такому дусі… Ці довгі й глибинні діагональні переміщення слонів, які ковзають по шахівниці, — кінчиком язика він провів по вінцях склянки й ледь помітно здригнувся. — Зрештою старий Зигмунд міг би багато чого розповісти про це.

Антиквар зітхнув, немов віддаючи шану примарам, що обступили його. Потім неквапно, повернувшись у бік Муньйоса, підняв склянку, наче на його честь, а тоді сів у крісло й невимушено закинув ногу на ногу.

— Не розумію, — не вгавала дівчина, — до чого тут Альваро.

— Спершу майже ні до чого, — визнав антиквар. — Мені лише була потрібна звичайна історична довідка, за яку, як я вже казав, був готовий добре заплатити. Однак усе ускладнилося, коли ти також вирішила звернутися до нього… В принципі, у цьому не було нічого надзвичайного. Втім Альваро, хизуючись гідною всіляких похвал професійною розважливістю, не прохопився тобі ні словом про мій інтерес, бо я вимагав од нього тримати все в суворій таємниці…

— І його не здивувало, що ти з’ясовуєш щось про картину за моєю спиною?

— Зовсім ні. А коли й так, він однаково промовчав. Ймовірно, гадав, нібито я хочу зробити тобі сюрприз, надати нові дані… А може, вирішив, що я збираюся зіграти з тобою кепський жарт. — Сесар замислився над цим припущенням, а тоді додав: — Я щойно подумав про таке, і, правду кажучи, лише за це його слід було вбити.

— Він намагався застерегти мене. Сказав, що останнім часом ван Гюйс зробився модним.

— Негідник до останньої миті, — підсумував Сесар. — Цим незначущим застереженням він виправдався перед тобою, не зламавши даної мені обіцянки. Він задовольняв усіх, заробляв свої грошенята і до того ж тримав двері прочиненими, щоб при нагоді згадати ніжні сцени з минулого… — Антиквар звів брови й коротко реготнув. — Однак я розповідав тобі, що відбулося між Альваро та мною, — Сесар подивився на вміст своєї склянки. — Через два дні після моєї зустрічі з ним ти сказала, що на картині є прихований напис. Я спробував не виказати своїх емоцій, але твої слова подіяли на мене, як удар струму; вони підтвердили мої передчуття, що тут є якась таємниця. Я одразу здогадався, що йтиметься також про величезні гроші, адже ціна ван Гюйса мала значно зрости і, наскільки пам’ятаю, я так тобі й сказав. Це, разом із історією картини та її персонажів, відкривало перспективи, які тоді здавалися мені чудовими: ми з тобою разом здійснюватимемо дослідження, заглибимося в таїну й знайдемо її розгадку. Це було б, як у старі часи, розумієш? Пошуки скарбу, але цього разу справдешнього скарбу. Тобі слава, Хуліє. Твоє ім’я з’явилося б у спеціалізованих виданнях, у книгах про мистецтво. Мені… Заради лише цього варто було докласти будь-яких зусиль, проте для мене заглиблення в гру означало ще й непростий особистий виклик. Однак запевняю тебе, амбіції тут ні до чого. Ти віриш мені?

— Вірю.

— Чудово. Бо лише за цієї умови ти зможеш зрозуміти те, що сталося згодом. — Сесар покалатав льодом у склянці, і, здавалося, цей звук допоміг йому привести до ладу спомини. — Коли ти пішла, я зателефонував Альваро, й ми домовилися, що я зайду до нього додому

1 ... 84 85 86 ... 94
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фламандська дошка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Фламандська дошка"