Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

що ця міс Мейган їй ні до чого.

Я повернувся на веранду.

— То як, усе гаразд? — спитала Мейган.

— Цілком. У нас сьогодні тушкована баранина з картоплею.

— О, так це ж смакота! Я маю на увазі, що картопля буде з підливою.

— Саме так, — підтвердив я.

Поки я курив люльку, ми сиділи мовчки. Але то було дружнє мовчання.

— Ви теж вважаєте мене за ненормальну! — раптом вигукнула Мейган, та так несподівано, що я здригнувся і люлька випала мені з рота. То була чудова пінкова люлька і дуже гарного кольору. Вона розбилася на друзки.

— Бачите, що наробили, — сердито буркнув я.

Але замість засмутитись Мейган, як можуть тільки діти, всміхнулася і сказала:

— Ви мені страшенно подобаєтесь.

Це було сказано так лагідно і ласкаво, як міг би сказати хіба що собака, якби він мав дар мови. Мені раптом спало, на думку, що Мейган, хоч і схожа на конячку, вдачею більше подібна до ласкавого песика. Але не до людини.

— Що ви сказали перед тим, як упала люлька? — спитав я, збираючи уламки.

— Я сказала, що ви теж вважаєте мене за ненормальну, — повторила вона, але вже зовсім іншим тоном.

— Чому це я маю так вважати?

— Бо так воно і є, — мовила вона сумно.

— Не будьте дурненькою, — сердито відказав я.

— Маєте рацію. Я зовсім не дурна, хоча люди саме так і думають. Ало вони по знають, що я душею відчуваю, які вони, і ненавиджу їх.

— Ненавидите?!

— Ненавиджу! — вигукнула Мейган і подивилася мені у вічі меланхолійними, зовсім не дитячими очима. То був довгий сумовитий погляд. Потім сердито випалила: — Якби ви були нікому не потрібні, то теж ненавиділи б людей!

— А чи вам не здається, що ви просто перебільшуєте?

— Еге ж. Люди завше так думають, коли їм кажеш правду. А це таки правда. Я нікому не потрібна і знаю чому. Мати ненавидить мене, бо я нагадую їй батька, який знущався з неї і був страшною людиною, наскільки мені вдалося про нього дізнатися. Але матері, бачте, не можуть сказати, що вони не хочуть своїх дітей, і покинути їх. Або ж з'їсти. Кицьки, так ті поїдають своїх кошенят, якщо ті їм не потрібні. І це дуже мудро. Ніяких проблем. А в людей матері мають доглядати своїх дітей. Було б краще, якби мене відпровадили назад до школи, але моїй матусі, бачте, хочеться, щоб я була при ній, при вітчимі та хлопчиках.

— Мені все ж здається, що ви перебільшуєте. Та коли так, то чому б вам не піти з дому і не жити самій.

Вона цинічно посміхнулася.

— Самій заробляти собі на хліб? Ви це хочете сказати?

— Саме це.

— А як?

— Можна навчитися стенографувати, друкувати або стати бухгалтером.

— У мене нічого не вийде. Я зовсім нездатна до роботи. Та й навіщо воно мені?

— Як так?

Вона відвернулася, потім поволі повернулася до мене, її лице почервоніло, а на очах бриніли сльози. Вона заговорила надривно, по-дитячому схлипуючи:

— Чому я маю йти з дому? Чому мене до цього змушують? Я їм не потрібна, але я нікуди не піду. Я залишуся, і вони в мене пошкодують. Свині паскудні! Я ненавиджу весь Лімсток. Всі вони за недоумка мене мають. Я їм покажу! Я їм…

Її гнів був такий дитячий. Раптом я почув кроки за будинком.

— Вставайте, — сказав я сердито. — Бігом у ванну вмиватись. Тільки швиденько.

Вона скочила на ноги і побігла у ванну, перш ніж Джоанна встигла з'явитися з-за рогу.

Я сказав Джоанні, що до нас прийшла Мейган.

— От і добре. Вона мені подобається, хоча ще й дитина. Але цікава дівчина.

Я досі нічого не розповів вам про вікарія та його дружину, місіс Калтроп. У Лімстоку вони були людьми помітними. Мені не доводилося бачити чоловіка такого далекого від буденного життя, як Дейн Калтроп. Він жив своїми книжками і наукою. Місіс Калтроп, навпаки: знала все і про всіх. Порад вона не давала і ніколи не втручалася в чуже життя, але для людей невтішних і боговірних була втіленням самого бога.

Місіс Калтроп зупинила мене на Хай-стріт через день після того, як до нас приходила Мейган. Мені завжди було цікаво спостерігати за ходою місіс Калтроп, можна було подумати, ніби вона вирушила на полювання з хортами. А що й сама вона дуже схожа на хорта, то її погляд був завжди спрямований кудись за обрій, і здавалося, що людина, з якою вона розмовляє, стоїть не поряд, а за милю-півтори.

— О! Містере Бертон! — вигукнула вона. Це в неї вийшло тріумфально, як у людини, котрій несподівано вдалося розгадати надзвичайно складну загадку, що я таки містер Бертон. Місіс Дейн Калтроп перестала вдивлятися за обрій і намагалася зосередити погляд на мені.

— Щось хотіла вам сказати…

Я нічим не міг їй допомогти, і вона стояла задумлива й розгублена.

— І дуже неприємне…

— Шкода, — співчутливо мовив я.

— А, ось що! — випалила раптом місіс Калтроп. — Анонімні листи. Що це за історія з анонімками, яку ви привезли сюди?

— Я її не привозив, вона почалася до мого приїзду.

— Але доки вас тут не було, анонімних листів ніхто не одержував.

— Ба ні, місіс Калтроп, одержували. Все почалося до мене.

— О господи!

Вона знову стояла мовчки, а її погляд полинув ген за обрій. Врешті заговорила:

— Все це не дає мені спокою. Просто жахливо. Ми тут не такі. Ну, є в нас заздрісні люди, підленькі, злостиві, але щоб таке вчинити. Ні, таких тут немає. Ось що мене непокоїть найбільше. Розумієте, я мушу знати анонімника.

Її гарні очі повернулися з-за обрію і стрілися з моїми. Вони були схвильовані і, здавалося, мали в собі щире дитяче занепокоєння.

— Чому саме ви повинні знати анонімника?

— Тому, що я… Я завжди вважала це за свій обов'язок. Калеб читає проповіді, приймав причастя. Виконує обов'язок священика, але якщо взагалі можливий священик у шлюбі, то, я гадаю, обов'язок його дружини знати все, що думають, почувають люди, навіть якщо я нічим не можу їм зарадити. Та й, зрештою, хто ж, як не я… — вона замовкла, потім несподівано додала: — Листи такі примітивні.

— А хіба ви теж одержували? — спитав я несміливо, але місіс Дейн Калтроп відповіла спокійно і певно:

— Аякже. Аж два чи три. Вже не пам'ятаю навіть, про що там писалося. Здається, якась нісенітниця про Калеба та шкільну вчительку. Чистий абсурд, бо ж Калеб такий далекий від усяких любовних інтриг. Сказати по правді, навіть не знає,