Читати книгу - "Місто біля моря"

як ми разом гуляли вночі по місту, і знову охоплений нетерпінням, я гаряче попросив його:

— Та годі тобі в мовчанку грати, Микито! Розкажи нарешті толком: що ж трапилося з Печерицею?

— Скажу, скажу, не хвилюйся! — заспокоїв нас Микита і, сівши в човен обличчям до заходячого сонця, почав розповідати.

… З тої самої хвилини, як Дженджуристий знайшов у під’їзді окружної наросвіти пасмо пожмаканих рудих вусів Печериці після його втечі, Вукович не знав спокою.

Щоб правильно визначити, де Печериця може переховуватися, треба було вивчити все його минуле, сучасне і навіть заглянути в його майбутнє, перевірити всіх його давніх і теперішніх друзів та знайомих. Треба було з’ясувати, де він мандрував, в яких місцевостях жилося йому найпривільніше, і тоді легше догадатися, де він зміг би знайти собі спільника і переховувачів.

Житомир і Проскурів відпадали. Навряд чи Печериця наважився зупинитися в цих маленьких містах, розташованих поблизу тодішнього державного кордону. Був він «на замку» завжди, а після втечі Печериці з нашого міста тим більш йому було рисковано наближатися до нього.

З квитка, залишеного мені Печерицею, можна було припустити, що він мав намір їхати до станції Міллерово. Невже він пустився навтіки в колишню Область Війська Донського чи на Кубань?

З розпитів співробітників та з анкетних даних утікача Вукович з’ясував, що Печериця ніколи не бував у придонських краях. Більш того: скоро після приїзду. в наше місто, будучи ще поза всякою підозрою, Печериця з гордістю заявив друкарці окрнаросвіти:

— У Московщині я ніколи не бував і, дасть бог, не буду. Пощо мені залишати межі України?

Важко було припустити, щоб цю випадкову фразу він кинув з певним наміром, щоб і нею, в хвилину небезпеки, замести свої сліди і зникнути якраз у ненависній йому «Московщині».

На всяк випадок були уважно вивчені всі підозрілі особи в станицях Міллеровська, Вільховий Ріг, Нікольсько-Покровська і навіть у селищах Криворіжжя і Вільховчик. Слідів Печериці там не було виявлено. Найімовірніше, квиток до Міллерова Печериця взяв, щоб відвести очі. І хто знає, чи не виписав він собі для цих мандрів ще кілька безплатних літерів у різні кінці України, та, можливо, і на різні прізвища?

І Вукович почав розв’язувати оце заплутане завдання.

Перш за все, розповів нам Микита, він ознайомився з матеріалами того періоду, коли Печериця носив австрійський мундир і прийшов через Збруч на охоплену полум’ям революції Україну.

Австрійські генерали використовували тоді українських націоналістів з Галичини, одягнутих в австрійські військові мундири. Цілий легіон «українських січових стрільців» кинутий був тоді в складі австрійської армії на грабування України.

На Київщині, Херсонщині, Катеринославщині спалахнули народні повстання. Цілі села, волості і навіть повіти з’єднувались у партизанські загони і провадили боротьбу з окупантами. Тільки поблизу Звенигородки партизани розгромили кілька регулярних німецько-австрійських частин.

Східну армію австрійців привів на Україну фельдмаршал Бем-Ермолі. Потім його заступив генерал Краус. Наприкінці березня 1918 року, за домовленістю з німцями, цей генерал грабував Подільську, Херсонську і Катеринославську губернії — величезний простір України від Збруча до Азовського моря.

Як тільки генерал Краус очолив командування східною армією, радник австрійців в українських справах Зенон Печериця дістав призначення в штаб XII австрійського корпусу у Катеринослав. Він часто виїздив у складі каральних експедицій в райони, охоплені селянськими повстаннями, і ліз із шкури, щоб краще та хитріше догодити австрійцям.

… І ось, простежуючи шлях Печериці від занепалого містечка Коломиї до берегів Азовського моря, Вукович, за словами Микити, виявив, що найчастіше, відриваючись од Катеринослава, австрійські каральні загони базувались у німецьких колоніях і, зокрема, в Таврії.

Треба сказати, що райони Таврії ще з дитинства були знайомі Вуковичу. Якраз сюди ще у першій половині минулого століття втік із Сербії його дід, учасник повстання проти жорстокого князя Милоша Обреновича. У Таврії дід Вуковича одружився на українці і залишився назавжди, а вже батько Вуковича почав працювати в Маріуполі на металургійних заводах майстром доменних печей. У Маріуполі син його вступив до комсомолу, і звідси ще в роки громадянської війни він був посланий на роботу у війська ВЧК — ВДПУ.

Вивчаючи тепер маршрут Печериці по знайомих йому з дитинства степах України, Вукович узнав, що один з австрійських загонів, у складі якого був і Печериця, добрався аж до німецької колонії Нейгофнунг, розташованої на березі річки Берди. Вукович негайно поцікавився історією цієї колонії і узнав, що її заснували ще на початку XIX століття німці, які переселилися в Таврію з Вюртемберга.

Вукович озброївся лупою і став по карті вивчати маршрут Зенона Печериці до Азовського моря весною 1918 року. Перед очима уповноваженого зарябіло безліч німецьких назв: Фюрстенау, Гольдштадт, Мунтау… Це були багаті німецькі колонії, густо розташовані в родючому Таврійському степу. Жили німці в них розкішно, поки царювала династія Романових. Але як тільки з Смольного почувся заклик: «Вся влада Радам!» — страх перед народною владою не раз будив серед ночі багатих німецьких колоністів і змушував їх тремтіти.

Австрійську армію зустрічали вони з розкритими обіймами. Фельдкурати[9] в сірих мундирах служили урочисті молебні в кірхах за здоров’я династії Габсбургів, і старожили колоній плакали від зворушення під тягучі звуки органів.

Зенона Печерицю — австрійського служаку, який добре володів німецькою мовою, — колоністи, поза всяким сумнівом, мали за свого. Вони охоче допомагали йому в грабіжницьких набігах на українські села.

«Без сумніву, — думав Вукович, — у такого спритного ворога, як Печериця, повинні були залишитися зв’язки в тих колоніях, де він бував».

Не була таємницею і та обставина, що в цих колоніях залишились законспіровані німецькі агенти. Явку до одного з них Зенон Печериця також міг дістати на той «чорний день», коли загроза викриття змусила б його покинути насиджене містечко і перейти у підпілля.

Незабаром Вукович узнав, що на племінну ферму радгоспу в колонії Фріденсдорф прибув із Поділля для проходження навчальної практики студент сільськогосподарського інституту Прокіп Трохимович Шевчук. Він оселився на всьому готовому у колоніста Густава Кунке — людини похилого віку, що виконувала за відсутністю пастора релігійні обряди в лютеранському молитовному домі.

Як тільки Вукович прочитав це повідомлення, йому принесли ще одну шифровку. З приазовського невеличкого міста, яке відтепер стало нашою другою батьківщиною, сповіщали, що запідозрений у шпигунстві Зенон Печериця був помічений на вулиці міста, але йому вдалося зникнути.

Провадячи розслідування і передбачаючи всі можливі вчинки ворога, Вукович ніяк не міг уявити, навіщо треба було Печериці показуватися серед білого дня в людному курортному місті. Простіше, вигідніше і безпечніше було для нього пересидіти небезпечний час у знайомого колоніста Густава