Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

я мерщій зробив це, зачудовано вслухаючись у свій голос, і ніяк не вірячи, що то справді я, Микола Сміян, розтуляю рота для такої неймовірно урочистої процедури: довідатися, як себе почуває його величність британський король Георг номер такий-то.

Робінсон відповів мені з усією серйозністю, на яку тільки здатна була його пісна душа, після чого дістав з кишені пачку американських сигарет «Честерфільд» і запропонував нам з Поповим. Коли вже етикет, то етикет, я мерщій добув радянські цигарки «Епоха» і запропонував навзамін. Коли брати до уваги якість курева, обмін був не дуже еквівалентний, але етикет на якість не зважає. Ми закурили кожен чуже, і тільки після цього Робінсон нарешті зволив сісти сам і запропонував сідати всім нам.

— Поговоримо про порядок роботи нашої комісії? — спокійно промовив він, звертаючись ніби й до мене, ніби й ні до кого зосібно.

В мені ще жила ота розгубленість від тисяч лиць на табірнім плацу, і я не мав ніякого уявлення про те, як саме приступати до цієї дивної «роботи», з чого починати, за що зачепитися, за яку ниточку, щоб розмотати весь клубок. Ходити по табору й питати кожного, хто ти є, звідки й чим твої рідні займалися до сімнадцятого року? Оголосити по радіо, щоб приходили, хто бажає, до представника радянського командування? Доручити комендантові табору, щоб подав списки всіх радянських громадян, які тут є? Можна було вигадати ще з десяток таких способів, і що більше їх буде, то смішнішими й безглуздішими вони, зрештою, виявляться. Нарешті я ляснув себе по лобі: картки! Реєстраційні картки, вигадані американцями, заздалегідь віддруковані ще за океаном і привезені до Європи разом з боєприпасами, дустом, порошковим молоком і свинячою тушонкою, щоб докладно прореєструвати розгублену Європу, продезинфікувати, трохи підгодувати і, таким чином, увиразнити, над якою глибокою прірвою вона була опинилася і хто в останню мить ухопив її за знесилену тисячолітню руку. Ми поклали десятки мільйонів своїх солдатів, щоб розгромити фашизм, а хтось, бач, зумів виставити себе благодійником завдяки звичайній картонній картці з спокусливою графою «Куди хочеш їхати» та безкоштовній яєчні, засмаженій з порошку.

Та мені було не до запізнілих обурень (надто, що я вже досхочу насолоджувався ними кілька місяців тому), становище зобов’язувало до рішень і дій, від мене ждали вирішального слова, бо, зрештою, я тут був єдиною зацікавленою стороною.

— Гаразд, — сказав я, щосили вдаючи роздумування, — як тут з картками? В таборі є картотека? Сподіваюся, тут ведеться належний облік усіх переміщених?

Право першого голосу (це я зрозумів ще там, біля брами, де зустрічав нас Робінсон з почтом) належало тут лише англійському офіцеру, тому тільки доктор Томберг порушив мовчанку, пробурмотівши переклад моїх слів, а тоді всі стали ждати, що скаже Робінсон.

Він не поспішав. Коли я дозволив собі розкіш вдаваного роздумування, то чому ж не міг дозволити собі цього і представник англійського командування? Витримавши потрібну паузу, Робінсон пожував повітря, показуючи всім нам бездоганні зуби:

— Справді, капітане Спринчак, я думаю в таборі є картотека?

— Що пан мовчить, пане коменданте! — накинувся Спринчак на коменданта. — Пан має ту картотеку?

Комендант відповів лондонському капітанові, капітан — Робінсонові, Робінсон — мені. Так було з’ясовано перший пункт: в таборі є картотека, в яку занесено всіх, хто тут знаходиться. З тої затяжливої процедури, що передувала з’ясуванню найпростішої речі, я повинен був би збагнути, як непросто даватиметься мені тут кожний крок, та абсолютна недосвідченість у веденні таких, власне, дипломатичних переговорів не дала мені змоги вчасно це зробити.

— Прекрасно! — вигукнув я і обвів усіх поглядом коли й не переможця, то принаймні людини, захопленої власною проникливістю. — Тепер немає нічого простішого. Картотеку приносять сюди, ми переглядаємо її, відбираємо картки з іменами радянських людей, тоді… тоді збираємо їх усіх на площі чи де там треба, я звертаюся до них…

Тим часом усі погляди знов звернені були до старшого лейтенанта Робінсона, а він плавав у солодкому морі роздумів і, здавалося, не мав особливого наміру випливати на берег, де нетерпляче витанцьовував набридливий радянський капітан.

Нарешті Робінсон все-таки виплив.

— Капітане Спринчак, — знов пустив він човник запитань по вже прокладеному руслу, — ви гадаєте, ця картотека може бути доставлена сюди?

Спринчак (змовились вони, чи що?) негайно перефутболив запитання комендантові табору, той сказав, що вся картотека на дванадцять тисяч чоловік вільно вміститься ось тут, на цьому столі, і що він готовий до послуг, готовий до послуг, готовий.

Я зрозумів усе й без перекладу, але багаточленна гусінь тлумачень-перетлумачувань повільно поповзла від капітана Спринчака до доктора Томберга, від Томберга до Робінсона, від Робінсона до Попова і аж тоді до мене, але я ще не вискрегочував зубами від нетерплячки й обурення, все йшло за моїм планом, командував парадом не хтось інший, а саме я, отож, ніяких невдоволень і підозр, вперед і далі!

— Ще прекрасніше! — вигукнув я, — Тепер немає нічого простішого, як принести сюди картотеку, щоб ми всі побачили її і тодівже…

Вже та не дуже.

Знов поповзла з уст в уста жуйка перекладів, прості й рішучі слова, блукаючи між нами, ставали якимись млявими, ніби п’яними, і минула, мабуть, ціла вічність, поки на широкому столі перед нами стали нарешті прості дерев’яні ящички з білими картонними чотирикутниками, щільно спресованими в них.

Я вже простягав руку, щоб дістати першу картку, почати з літери А, початку всіх початків, правофлангової нашої тисячолітньої абетки, але тут старший лейтенант Робінсон несподівано підвівся, розпростався на весь свій неабиякий зріст (у мене давно вже виникла підозра, що його підібрали спеціально, щоб радянський офіцер не мав переваги навіть у зрості), разом з ним мерщій скочили на ноги доктор Томберг і каштан Спринчак (комендант табору взагалі не сідав при нас), ми з Поповим, ясна річ, сиділи собі далі, але рука моя завмерла на півдорозї, прекрасний початок був безнадійно зіпсований цим демонстративним британським вставанням.

— Капітане Спринчак, — з своїх британських висот промовив Робінсон, — тепер, коли всі ми поглянули на картотеку, я гадаю, що її можна було б прибрати, віднісши туди, де вона була досі.

Я не встиг навіть запротестувати, бо цього разу вервечка велінь не плелася, як перед тим, Спринчак тільки ляснув пучками, опасистий пан комендант стрепенувся — і картотеку мов лизень злизав.

І після цього старший лейтенант Робінсон не дав мені часу на обурення, з ледь помітним поклоном у мій бік і ще з непомітною усмішкою з-під британських вусиків щіточкою сказав:

— Маємо пів на одинадцяту, а об одинадцятій всі англійці п’ють свій