Читати книгу - "Дон Кіхот"

білого пергаменту, де великими золотими літерами було написано:

«Славетний рицар Дон Кіхот Ламанчський розпочав, закінчив і довершив пригоду з графинею Тріфальді, інакше дуеньєю Долорідою, та її товариством. Маламбруно заявляє, що він цілком задоволений, обличчя дуеній тепер уже чисті й рівні, а Клавіхо й Антономасія повернуті на тих, що й були. Коли зброєносець виконає свою покуту, біла горлиця теж звільниться від переслідувань хижих круків і опиниться в руках свого коханого голуба, бо такий наказ ученого Мерліна, проводиря всіх чарівників».

Дон Кіхот, прочитавши пергамент, зрозумів, що мова йде про зняття чар із Дульсінеї. Він підійшов до герцога й герцогині, що й досі ще не прийшли до пам’яті, узяв за руку герцога й сказав йому:

— Сміливіше, сміливіше, мій сеньйоре: все це дурниці, і пригоду закінчено без ніякої шкоди та клопоту, як це видно з напису, що висить на тому списі.

РОЗДІЛ XXIII

про губернаторування Санчо на острові

Герцоги були такі задоволені веселим і втішним закінченням пригоди з Долорідою, що вирішили й далі жартувати з людиною, яка так щиро вірила в жарти. Отже, розказавши свій план і давши слугам та васалам вказівки, як поводитися з Санчо, коли він з’явиться на острів як губернатор, другого дня після польоту на Клавіленьо герцог сказав Санчо, щоб той їхав на острів, де жителі чекають його, як дощу в травні.

Санчо виїхав у супроводі сили людей, одягнений в судову одіж; поверх неї був іще дуже широкий плат із темно-рудого камлоту, а на голові — шапочка з тієї самої матерії. Їхав він на мулі, в сідлі з короткими стременами, а позаду з наказу герцога ішов Сірий під в’ючним сідлом і в шовковій блискучій збруї. Санчо раз у раз повертав голову і дивився на свого осла, товариства якого він не проміняв би й на німецького імператора. Прощаючись із герцогом та герцогинею, він поцілував їм руки і, хлипаючи, дістав благословення від свого пана, який благословляв його зі слізьми.

Отже, Санчо з усім своїм почтом прибув до одного з найкращих містечок, що належали герцогові й де було близько тисячі мешканців. Звалося воно, як йому сказали, острів Баратарія. Коли вони під’їхали до міста, назустріч їм вийшла вся міська рада, дзвонили дзвони, і людність радісно вітала його.

Після цього йому з багатьма церемоніями передали ключі містечка й проголосили незмінним губернатором острова Баратарії. Убрання, борода, округлість і невеличкий зріст нового губернатора вразили не тільки всіх тих, що не знали, як сталася ця справа, а й тих, що знали про неї, а таких було чимало. Санчо посадили в судове крісло, і дворецький герцога сказав:

— На цьому острові, сеньйоре губернаторе, є стародавній звичай: той, хто бере його під владу, повинен відповісти на одне запитання — воно заплутане і розв’язати його важко. З відповіді з’ясовується розум нового губернатора, і народ знає тоді, радіти чи сумувати з приводу його приїзду.

Поки дворецький казав це, Санчо роздивлявся на маленькі й великі літери, написані на стіні проти його крісла. Не вміючи читати, він спитав, що то були за малюнки.

— Сеньйоре, — сказали йому, — тут написано й відзначено день, коли ваша світлість прийняли цей острів у володіння, і напис каже таке: сьогодні, такого-от числа, місяця й року, узяв під владу цей острів сеньйор дон Санчо Панса, нехай володіє він ним багато років.

— А кого називають тут дон Санчо Панса? — спитав Санчо.

— Вашу милість, — відповів дворецький, — бо на наш острів не ступав інший Панса, крім того, що сидить на цьому кріслі.

— Тоді затямте собі, друже, що у мене немає титулу «дон» і його не мав ніхто з мого роду. Мене звуть просто Санчо Панса; Санчо звали мого батька й діда, і всі вони були Панси без ніяких донів. Здається, на цьому острові більше донів, як каміння. Та годі; може, якщо мені доведеться бути тут губернатором понад чотири дні, я повиполюю цих донів, що через свою численність повинні обридати, як москіти. Давайте сюди ваше запитання, сеньйоре дворецький, і я відповім на нього як можу краще, не вважаючи на те, сумуватиме чи не сумуватиме народ.

Під цей час у залу ввійшло два чоловіки, один у селянському вбранні, а другий — одягнений, як кравець, і в руках у нього були ножиці. Кравець сказав:

— Сеньйоре губернаторе, я й цей селянин прийшли до вас у такій справі: вчора цей добрий чоловік прийшов до мене в майстерню — бо я, з дозволу присутніх, із кравців кравець — і, давши шмат сукна, спитав, чи можна зробити з нього шапку. Я обміряв сукно і сказав, що можна. Він, певне, гадав, що я хочу вкрасти лишок сукна, і попросив мене подивитися краще й сказати, чи не вийде з нього двох шапок. Я вгадав його думки і відповів, що вийде; він, їдучи все далі в своїх клятих підозріннях, прикладав нові й нові шапки, а я казав «так», і отак ми дійшли аж до п’ятьох шапок. Сьогодні він якраз прийшов по них, я даю їх йому, а він не хоче платити гроші за роботу та ще вимагає, щоб я віддав йому його сукно або заплатив за нього.

— Чи так це все, брате? — запитав Санчо.

Так, сеньйоре, — відповів селянин. — Але нехай він покаже вашій милості ті п’ять шапок, що він зробив.

— Залюбки, — сказав кравець, негайно засунув руку під плащ і витяг з-під нього п’ять шапок, надіті на п’ять пальців його руки.

— Ось п’ять шапок, що їх замовив цей добрий чоловік, і, присягаюся Богом та моїм сумлінням, у мене не лишилося й клаптика сукна. Нехай подивляться ремісничні інспектори.

Всі присутні засміялися з великого числа шапок і незвичайної справи, а Санчо, подумавши, сказав:

— Мені здається, що нема чого гаяти часу на цю справу, слід тільки звернутися до здорового глузду, і ось мій вирок: кравець не дістане платні за роботу, селянин не одержить свого сукна, шапки віддати на користь в’язням — і все.

Вирок викликав сміх, але наказ губернатора був виконаний. Потім перед ним з’явилися діди, один з яких держав у руці очеретину, немов ціпок. Той, що був без ціпка, сказав:

— Сеньйоре, кілька днів тому, щоб прислужитися та й зробити добре діло, я позичив цьому доброму чоловікові десять ескудо золотом з тією