Читати книгу - "Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської"

вмерла для нього давно. В пам'яті жив один–єдиний образ — доброї і печальної Гізі.

…З Ринку долинули переможний крик, рев, мушкетна пальба, бій барабанів — хоробрі жолнєрове здобули нарешті дощану фортецю.

Язики полумені досягали вершечка ратушевої вежі, дим розповзався вуличками по всьому місту. «Ще, чого доброго, спалять здуру Львів», — подумав Рогатинець і вийшов на ринковий майдан.

Вогонь швидко згасав, народ розходився, Юрій, минаючи Чорну кам'яницю Лоренцовича, попрямував на Руську. Біля будинку Шимоновича спинився, побачивши у брамі самого поета. Давно не бачив пана Шимона, ще з часу рокошу Зебжидовського — тоді Шимонович читав йому й Альнпекові у своїй бібліотеці поему «Лютня рокошанська», і з цього приводу між Рогатинцем і лікарем Ганушем спалахнула суперечка. Цікаво, де нині Альнпек?.. А Шимонович помітно змінився: колись витончене шляхетне обличчя осунулося, довге волосся стало шпакуватим, він мав вигляд гордовитого олімпійського божка; Рогатинець, на мить зупинившись, швидко пішов, усе ще не відриваючи погляду від поета, і Шимонович вловив його погляд, маску зверхності звіяла щира усмішка, він поклонився.

— Добридень, пане Юрію. Невже не впізнали, що минаєте?

Рогатинець розвів руки, ніби просив цим жестом вибачення, насправді ж йому хотілося обняти поета, він подався до нього, та за крок зупинився, наткнувшись на незриму перепону. Poeta regius[100] і сеньйор братства ще раз поклонилися один одному й, не вітаючись за руку, пішли на відстані кроку в бік вірменського кварталу.

Мовчали, щоб перечекати ту хвилю, за час якої мали б висловити вголос свою думку про нинішнє представлення, а говорити про це не хотілось обом: безглуздя бравурної комедії було очевидним, адже весь світ уже знав про крах московської авантюри, доходили чутки про канібальство серед польських жовнірів, обложених князем Пожарським у Москві; свій страх польські владці намагалися заглушити громом «смоленської перемоги». Не хотілось про це говорити, певне, ще й тому, що на магістратську комедію Рогатинець дивився з ринкового майдану, а Шимон Шимонович — з висоти трибуни, то й бачення їхнє мусило бути дещо відмінним, як, напевно, по–різному вони дивилися на все, що діялося в світі, і сходились, можливо, лише в одному — людській порядності.

— Давно не бачив вас, пане Шимонович.

— А я до Львова тільки наїздами. З ласки покійного гетьмана Замойського я живу тепер у своєму чернятинському маєтку біля Замостя. А за Львовом тужу… Ах, той Львів, Львів: розкіш і розпач, злет духа і чорна темрява, здоров'я і проказа…

— Так ладно говорите, як і личить поетові. Тверезо так… — посміхнувся Рогатинець. — До братства вас записав би, та нежонаті єсьте… А там, у Чернятині, великий у вас маєток?

— Гарний маєток… Ви знаєте, я й не підозрював, що в мені живе якийсь дивний атавізм. Батько мій — ректор катедральної школи, мама — з ремісників, а я — чистий вєсняк, селюк. День у день блукаю полями, перелісками, левадами, воєдино зливаюся з природою, і тільки тоді, коли у всі фібри мого єства входить божество первозданності, я відчуваю себе поетом… Я задумав написати жмут селянських поем, щось на зразок «Пісень» покійного Кохановського, тільки ближчих до людей, ніж до політики, і так назву їх — «Селянки». Мені хочеться схопити все, чим живе безмежно цікаве й миле українське село, простежити життя селян від народження до смерті.

— І їхню працю?

— Авжеж. І радість, і кривду, і жорстокість старост, і весільну буйність, і просту несфальшовану любов…

— А за прообраз братимете свій маєток?

— Напевне… — Шимонович пильно глянув на співрозмовника. — Він мені найближчий.

— А за старосту — вашого економа? — Рогатинець холодно витримав погляд Шимоновича.

— Та яка муха вкусила вас, пане Юрію? — поет переступив ту межу, шириною в крок, яка досі їх розділювала, взяв Рогатинця під руку, вони звернули на Краківську. — Та невже ви думаєте, що я… Зрозумійте, я насамперед поет і кожної миті думаю про те, що після мене залишиться для нащадків. І коли мій вірш іноді виходить світлішим, чистішим, ніж мій власний спосіб життя, то тим краще — значить, я маю силу піднятися над самим собою, можу скочити вище своєї тіні.

— Правда ваша, пане Шимонович… Далекий наш нащадок, можливо, не захоче знати, яку повинність відробляли селяни у вашому маєтку, якими одами ви вітали перемоги короля і гетьманів, він напевне не буде дошукуватися у вашій спадщині того панегірика єзуїтам, яким ви привітали закладення єзуїтського костьолу у Львові. Він буде впиватися вашими пасторалями, вчитися на них таємниць поезії, хвилюватиметься, ставатиме добрим і чесним… Але скажіть, як це у вас самих поєднується та, ну… подвійність?

— Був такий гріх, пане Юрію… А зрештою, людина, яка бажає у всіх відношеннях бути чистою і чесною, неминуче загине серед безчесної більшості. Я не поділяю всіх гасел Макіавеллі, але тут він мав рацію, це його слова. То тільки Томас Мор у своїй «Утопії» міг дозволити собі зробити із золота відхожі місця, а злочинців заковувати у золоті кайдани. В житті, самі знаєте, зовсім інакше… Хіба ви не скористалися в Бересті з православних симпатій магната Острозького, в добрах якого мій маєток канув би, мов крапля в морі, і який, обороняючи свою власність, погромив повстання єдиновірця Криштофа Косинського?

Нічого не відповів Юрій, змовчав. Бо ж так і є — далеко всім до досконалості… Не святий же і Рогатинець. Трети не врятував, Гізі не знайшов, зневірювався — Боже, таж він сам скільки знайшов би в собі гріхів!.. Чого ж раптом забажав у Шимоновичеві побачити ідеал? Захотів сотворити такого, яким сам не є?

— А я не славословлю князя Костянтина, — відказав невпевнено по хвилі. — І Корнякта, мецената нашого братства, — теж…

— Але ж користаєте з їх допомоги. Як у тій пісні: «Ой пане хороший, не треба нам твої віри, лишень твоїх грошей». Хіба це не макіавеллізм? Мета виправдовує засоби…

— Користаємо. Ми бідні. І не маємо права, як наш славний Вишенський, пишатися тією бідністю в самотній келії.

— Чув я — ви розійшлися з ним.

— На жаль, навіки… А коли він відійшов, ми зрозуміли, ким він міг стати для нас. Нині замість нього я своїм убогим умом складаю листи, перестороги проти уніатів і ваших єзуїтів, а все то таке недолуге й марне супроти слова мніха Йвана…

Шимонович і Рогатинець повернулися й пішли назад, в бік Ринку.

— Я читав «Пересторогу» в списку,