Читати книгу - "Яса. Том 1"

дужі козаки, брали в руки гранати. Гарби хилиталися на копцях та рогачках, часом перекидалися, сунули помалу, п’ядь за п’яддю, турки втомилися їх перти, декотрі вигулькували й тоді падали, підтяті кулями. Червоно гримали гармати, дзизкотіла, торохтіла по палісаду вивергнута фальконетами шрапнель, підтинаючи козаків. Та ось, викреслюючи вогненні дуги, в гарби полетіли гранати — смола на смолу, гарби палали, мов смолоскипи. Дув сухий південний вітер, чорний дим стелився просто на голови нападників. Вози обернулися для турків у пекло. Вони котили їх вперед, як власну погибель. Й згоряли в ньому, й не могли пробитися до валу та бастіонів. А гранати летіли й летіли вже через гарби, бризкали вогненним порохом, і гриміли постріли, й чорний пороховий дим домішувався до смоляного, вкривав кіптявою бойовисько.

Ті гранати розметали першу хвилю нападників, вони одступили, хоч в густому диму цього й не було видно; просто гарби перестали гойдатись й ущух рушничний вогонь по валу.

Кілька козаків спустилися по линвах, підпалили гарби, що вціліли. Гарби згоріли вщент.

Радість першої перемоги потьмарила неймовірна звістка з південного валу: з міста втік полковник Войца Сербин з почтом. Утік на очах оборонців — кількох сот міщан і козаків. Отак просто спустилися з валу, перепливли Сільницю й гайнули в очерети, а далі в лози, мабуть, домовилися заздалегідь. З цього боку турки не приступали, тільки на горбах од слободи Ладижинської стояли заслони, але всі дивилися на північний вал, де палав бій. Міщани та козаки з люті та розпачу хотіли, аби Войцу Сербина викрили, зняли лемент і стрільбу, проте татари так нічого й не побачили. Войца Сербин утік, і тепер кожен думав про те, що вони опинилися в безвиході, бо досвідчений воїн Войца Сербин має оборону за марну. Й що є якийсь хідник на волю. Не сьогодні—завтра ту дірку затулять…

— Вночі повтікає багато, — витер з обличчя полою кунтуша кіптяву Марко й глипнув на Лавріна. Перехресту здалося, ніби Марко підштовхує його до якоїсь думки, до якогось рішенця.

— Не повтікають. Анастас тільки — но сказав: тепер пильнуватимемо, поставимо варту.

Самому ж той лаз на волю теж світився в думці. Адже ще міг добутися до Киліяни. Що йому це чуже місто, чужі болі, чуже добро, в нього своя надія… Й бачив Киліянину посмішку, сміливі й жартівливі вогники в очах. Та враз пригадалися інші очі — жінок, дітей, коли ті проводжали їх на вал. Господиня двору, в якому стояли постоєм, провела їх за ворота, тримала в руці маленьку доньчину руцю й махала нею. «Перехрести, Катрусю, дядів. Перехрести своєю безгрішною руцею…»

Дві думки схрестились, як дві шаблі. Ще ніколи йому не мислилося так круто й так широко. Ще ніколи не обіймав думкою всієї України. Й себе самого в ній. Ні. Ніхто не принесе Сіркові ганебної вісті про козака Перехреста!

Він круто нахмурив брови.

— Нечестивий той шлях…

І знову Марко мусив погодитись. Диво, як усе перемінилося. На Січі перед вів він. А тут сталося якось так, що мимоволі ступав у Лаврінові сліди, Лаврінове «треба» звучало якось так, що вже було мовлене неначе й не ним, а кимось значнішим, мудрішим, хто знає божий і людський промисел, керується міркуваннями вищими, отож на нього — хочеш — не — хочеш — доводиться покладатися.

Коли вщухла стрілянина й трохи влігся дим, найсміливіші молодиці принесли козакам переобідок і те, чим його закропити. Козаки брали в руки горнята й вузлики, куштували, піджартовували, аби збадьорити жіноцтво. Жінки зиркали в поле, де диміли головешки, валялися трупи, хрестилися.

Лаврінові не дісталося гарячої страви, з ним поділився своїм зажитком Марко.

Сиділи на горішній призьбі валу, їли сало з цибулею, дивилися на ворожий стан.

Кайдан свою міру горілки оддав Макусі.

— Не відчую смаку, — сказав.

— А скільки треба, щоб відчув? — запитав Марко.

— Не знаю…

Кайдан — дужий, як лут. Якось засперечалися з одним гніздюком, і він долонею поперерубував усі жердини довкола його подвір’я. Гніздюк трохи не плакав. Бочки з свинцем він переставляє, як молодиця горщики.

— А ти коли — небудь був п’яний? — допитував Марко.

— Де б то стільки взяти горілки, — щиро стенув плечима.

Він поклав сало на хліб, різав його на брусочки великим кривим ножем і ножем посилав брусочки в рота. Жував замислено, дивився на гору, де бовваніли намети.

— І що воно султан їсть? — мовив з таким виглядом, неначе, не дізнавши того, й на світ дивитися не міг.

— А нащо тобі? — запитав Лаврін.

— Таж цікаво. Ну… сала вони не їдять.

— Я чув, султан їсть тільки солов’їні кібчики, — сказав Марко.

— Та ну? Скільки ж це треба солов’їв… А чим запиває?

— Пінною.

— Бре. А хто знає, що п’є цар?

Того не знав ніхто.

— Ну, а якби перед ним поставити горілку, мед і вино, що б він пив?

— Смолу, — одказав сивовусий носатий козак з шрамом над бровою. — Розпатякався.

Кайдан знизав плечима:

— Ну чого ти сердишся? Таж цікаво.

Попоївши, помолився й ліг під палісадом спати. Він спить за будь — якої нагоди, навіть гарматні випали його не будять.

— Збудите, коли турки будуть приступати, — тільки й мовив.

Дізнавшись, що обложені не мають гармат, турки й татари ходили близько, вимахували луками та шаблями. Іноді хтось із них клав на тятиву стрілу, пробігав кілька кроків і метав її. Здебільшого стріли не долітали. Он і зараз курдупель — татарин, голий до пояса, перехрещений по грудях якоюсь червоною шматиною, підбіг до валу, пустив стрілу, вона застряла в частоколі, він вихопив з сагайдака й хотів покласти другу. Тоді Марко підвівся й пожбурив у його бік недогризену цибулину. Татарин сахнувся, сіпнувся тікати і впав. І так перестрашено, кумедно — на чотирьох — утікав до свого стану, що козаки реготали до гикавки.

По тому з березового гайка вимчало троє бедуїнів на баских конях, не доскакавши до стін на віддаль рушничного пострілу, повернули коней і кроком поїхали вподовж стін по ладижинських городах. Тонконогі арабаші грузли в чорноземі майже по бабки, бедуїни часто зупиняли їх, повертали задами до стін, один навіть задер коневі хвоста, вимахували довгими списами — викликали на герць, їхні коні тяглися до молодого проса, що було під копитами, бедуїни смикали за повіддя, від того погрозлива урочистість втрачалася.

Козаки стискували зуби, тамуючи гнів. Не одному кипіла кров, немало тут стояло звитяжців, що не раз самі накликали ворогів, але зараз, приголомшені несосвітенною силою, не мали веселого задьору, без котрого герць — не герць, нікому не йде