Читати книгу - "Огненний змій"

спрямував до нього розчепірені пальці — і помічник так само закуняв…

Здивуванню публіки не було меж. Всі завмерли, дивлячись на таємничу феску.

— Сеанс закінчено! — сказав вірменин, повільно і гонорово сходячи зі сцени. — Ви бачили! Ось сомнамбулізм!

Зчинилася знову метушня. Всі хотіли поглянути на нього зблизька, перемовитися хоч словом. Але таємничий невідомий щез у тлумі, наче у землю запав.

«Не віриться, — подумав Порошин, виходячи з зали практичної фізики. — Старі жарти на новий лад! Легковіри-французи не здогадались, що, мабуть, і вірменин був так само найманим шахраєм… Професор, помітивши розхолодження публіки і постійне зменшення кількості відвідувачів, вирішив удатися до хитрощів, аби підігріти їхню увагу. Та ж реклама, те ж саме шахрайство. До того ж і не надто оригінальне… Можна пригадати й відому хитрість американського журналіста, який для того, щоби підняти передплату на свій часопис, почав друкувати в інших виданнях дуже різкі й нахабні випади на самого себе від імені вигаданих осіб. Одні виставляли його дурисвітом і махлярем, інші — злодюгою і мало що не вбивцею, треті — розпусником. Все це змусило багатьох не на жарт замислитися: овва! Либонь, то чоловік неабиякий, коли про нього так галасують! Та й почали розкуповувати його часопис».

Минуло з того часу кілька місяців. Порошин вже й забув і про професора-сомнамбуліста, і про вірменина. Та якось ішов зі своїм товаришем Чубаровим через Луврський двір і бачить, що Чубаров розкланявся із якимсь чоловіком у фесці. Порошин пізнав вірменина.

— Як, ти з ним знайомий? — спитав Порошин.

— Іще б мені не знати такої відомої особи! Ми з ним колись мешкали на водах в Німеччині.

— І чим же він такий відомий?

— А він викликає духів, медіум і мало не заклинач зміїв.

— Годі! Ти, певно, жартуєш! — заперечив Порошин. — Звідки тобі знатися з ворожбитами?.. Ось послухай, що я бачив на власні очі.

І Порошин переказав про випадок з професором-ясновидцем. Чубаров замислився.

— Помиляєшся, то не шахрай. Не міг він бути в змові з сомнамбулістом. У цього вірменина, дідько б його дер, справді є деякі здібності… Але я тобі, Порошин, про них не повідомлю…

— А то чому?

— Бо ти за останній час щось дуже схуднув, став іще блідішим, і зіниці оно у тебе дещо розширені, і нервовий ти якийсь такий… Тобі це небезпечно розповідати…

— Та перестань! Розкажи, не муч мене, Я хочу, знати правду. Ти, мабуть, знаєшся з ним ближче/3 курортними знайомими так не розкланюються.

Робити нічого, Чубаров зайшов із Порошиним до кав’ярні на набережній Сени і розповів, що вірменин володіє таємницею переносити людину уві сні на сто років уперед.

— І ти цьому віриш? — спитав з хворобливою усмішкою Порошин.

— Ще б пак, — без особливого настрою відказав Чубаров. — Як не повірити, коли я сам завдяки йому побував у подібній мандрівці?

— І ти не шкодуєш?

— Можливо, з якогось боку навіть прикро.

— Прикро? Чому?

— Та тому, що не хотілося, а довелося прокинутись… У сні було так добре…

— Гм… І як же це він робить?

— Дає, уяви собі, якісь пігулки…

— Ох і спритні ж ті азіати! — роздратовано засміявся Порошин. — Ну, чи ж можна так морочити людей? Та він ще чого доброго й гроші дере?

— Аякже. Ше й немалі.

— Гм… Щоб мені рука всохла, коли я дам йому хоч би зламаного шеляга за ті брехні.

Чубаров, однак, був переконаний, що Порошин все ж не втерпить, але боявся за його здоров’я, котре ледве чи придатне було, на такі досліди.

Так воно й сталося.

Дізнавшись від товариша адресу вірменина, Порошин найняв фіакра і покотив на майдан Трона.

Вірменин мешкав з молодою і гарненькою дружиною. Гостя він прийняв не надто приязно.

— Ви можете перенести мене в майбутнє життя? — почав просто з мосту Порошин.

— Так… але тільки в майбутнє життя на землі.

— Звичайно… А де саме і коли ви мені дасте пожити в майбутньому?

— Та тут-таки, в Парижі… Інакше й неможливо. Ви заснете в моїй кімнаті і очуняєте в ній же за сотню літ. Тобто прокинетесь за секунду після того, як заснете.

— Нісенітниця! — з хвилюванням проказав Порошин. — Це, напевно, будуть якісь галюцинації від наркотичних засобів. Чув я про такі штуки!

— Видно, що ви вже пробували робити подібні експерименти, — сказав, усміхаючись, вірменин.

— Авжеж… піддався якось намовам одного індіанина…

— Тільки я не вдаюся до жодних наркотиків. Ви все побачите самі на власні очі. Мої засоби шкоди не завдають, дістав я їх від батька на своїй батьківщині, у Вірменії… Слабими є сили смертних, але дечого досягли мудреці Сходу. Знаєте напис на статуї богині Ізіди: ніхто ще не бачив мого обличчя?… Так, воно буває відкритим для небагатьох.

— Кому відкрите? Не вірю! А вже в Азії — шахраїв різноманітних хоч гать гати! Я про це дового думав… А врешті, скільки коштує ваш дослід?

— По сто франків за день, а якщо за тиждень, то дещо дешевше — п’ятсот франків за сім днів.

— Тобто як за сім днів?

— Ну, ви прокинетесь і, скажімо, захочете прожити в тому віці, себто в 1968 році двадцятого сторіччя, рівно сім днів… От за кожен день і внесете платню…

— Коли внесу?

— Заздалегідь, звичайно…

— Ха-ха-ха-ха! Оце знайшли дурника! Та це з вас потрібно взяти гроші, а не з мене!

— Не знаю, що ви тут знайшли смішного. До мене зверталися поважні вчені й буржуа… Дуже впливові особи зверталися до мене й до моєї дружини.

— Які особи? І чому також до вашої дружини?

— Таємниця дісталася нам від її рідних, пешаварських вірмен. Нас запрошували до Іспанії, Італії і навіть до Мексики. Іспанська королева двічі засинала, а покійний мексиканський імператор, бідолашний Максиміліян, нагородив мене навіть орденом.

— Гаразд, — махнув рукою Порошин. — Ось вам п’ятсот франків.

— Це для мене, — сказав вірменин, відраховуючи гроші. — Але ж потрібні гроші і для вас.

— Які гроші? Для чого?

— Ви ж бо прокинетесь в наступному сторіччі проживете там цілий тиждень. Вам потрібно буде щось їсти, пити. Мабуть, забагнете й задоволень.

— Скільки потрібно?

— А це залежить від вас самих… Зважаючи на ваші схильності. Я ваших звичок