Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

безперечно, й сам Джім поступово звикне до такого існування,і йому все більше й більше буде тут подобатися. Том казав, що ту справу можна було б розтягти років на вісімдесят і встановити новий рекорд. І ще казав, що всі, хто брав у цьому участь, прославилися б, і ми прославимось!

Зранку ми пішли до дровітні й порубали мідного свічника на маленькі шматочки; Том заховав їх разом із олов'яною ложкою в кишеню. Тоді ми пішли до негритянських халуп, і, поки я забивав Натові баки, Том запхав шматочок свічника в кукурудзяний корж, що лежав у Джімовій мисці, а після того ми почимчикували за Натом, щоб побачити, як же воно вийде, та й вийшло чудово: Джім ледь відкусив шматок коржа, як мало не покришив собі всіх зубів — кращого вже й не придумаєш! Том Сойєр сам так сказав. Джім, звісно, і знаку не дав, що то щось незвичне, він удав, ніби то камінчик чи щось інше попало в корж; так, мовляв, частенько буває, самі ж знаєте! Проте надалі він уже ніколи нічого відразу не кусав: обов'язково проштрикне три-чотири рази виделкою.

Отож стоїмо ми в халупі, тьмяне світло ледь-ледь до неї пробивається, аж раптом з-під Джімового ліжка вискочили два собаки, а далі почали вискакувати інші, аж назбиралося їх, мабуть, із одинадцять, так, що в халупі й ворухнутися було ніде. А хай йому біс, ми ж забули двері причинити до комірчини! Негр Нат як зарепетує: «Відьми!» — та й упав, як сніп, на долівку поміж собак, скиглячи, наче перед смертю. Том розчинив двері настіж та кинув надвір шматок м'яса з Джімової миски. Собаки метнулися за тим м'ясом, а Том миттю вибіг за ними й відразу ж повернувся назад, причинивши за собою двері, і я зрозумів, що двері до комірчини він також устиг причинити. Тоді він заходився коло негра, умовляючи його, та потішаючи, та запитуючи, чи часом йому не приверзлося казна-чого. Негр підвівся, полупав очима і відповів:

— Містере Сіде, ви чого доброго скажете, що я дурень. Та бодай мене грім побив, якщо оце зараз не бачив я цілого мільйона собак, чи дияволів, чи ще якогось чортовиння!.. Далебі, вони були тутечки, ось на цьому місці… Містере Сіде, я відчував їх, відчував їх, сер! Вони наді мною крутилися, по всьому моєму тілі ходили. Ну, попався б мені хоч один відьмак, ото вже почастував би його! Та краще дали б вони мені спокій! Йой, паночку, більше я нічого вже не жадаю.

Том сказав:

— Гаразд, я тобі скажу, яка моя думка. Чого вони з'являються тут саме тоді, як оцей утеклий негр снідає? Та того, що вони голодні, — щоб ти знав! Спечи їм зачарованого пирога, ось що тобі треба зробити.

— Господи, містере Сіде, та як же я спечу такого пирога? Я й не тямлю, як його робити! Зроду не чув про таке.

— Ну, гаразд, я тебе порятую — сам спечу.

— Невже спечете, голубе мій? Справді? Та я вік за вас молитимусь, я вам ноги цілуватиму, паночку!

— Ну, добре, за те, що нам втеклого негра показав, я спечу сам. Але будь обережний. Коли ми прийдемо, мусиш спиною до нас повернутися і не дивитися, що ми у миску покладемо. І коли Джім того пирога з миски братиме, теж не дивися — а раптом щось страшне станеться, я не ручуся. А головне — не доторкайся ні до чого зачарованого.

— Не доторкатися, містере Сіде? Та хай бог милує! Та щоб мені купу золота давали — не торкнуся!

Розділ XXXVII

Цю справу ми владнали. Потім подалися на задвірок, до смітника, де валялися старі черевики, ганчір'я, побиті пляшки, негодящі бляшанки та інший мотлох; понишпоривши в тій купі, ми витягли звідтіля стару бляшану миску, позатикали щільненько всі дірки, щоб можна було спекти в ній пирога, а тоді спустилися до комори й набрали повну миску борошна, а звідти пішли снідати; дорогою ми знайшли два покрівельні цвяхи, і Том сказав, що вони знадобляться в'язневі — вишкрябувати на мурах в'язниці своє ім'я та сумну розповідь про свої злигодні; одного цвяха вкинули ми у кишеню фартуха тітки Селлі, який саме на стільці висів, а другого застромили за стрічку на дядьковім Сайласовім капелюсі, що лежав на бюрку, бо дітлахи сказали, що тато й мама підуть зранку до втеклого негра. Потім ми сіли до столу, і Том укинув олов'яну ложку в кишеню куртки дядька Сайласа. Ні його, ні тітки Селлі ще не було, тож довелося нам на них почекати.

Прийшла вона нарешті страшенно знервована, розчервоніла й сердита і ледве дочекалася кінця молитви; а тоді почала однією рукою каву розливати, а другою — тією, що з наперстком — раз у раз стукала по голові того з дітлахів, що саме підлазив їй під руку, та все примовляла:

— Я вже й ніг під собою не чую — так накрутилася! Просто збагнути не можу, куди поділася твоя друга сорочка!

Серце мені покотилося десь униз і заплуталося між кишок, а шматок кукурудзяного коржа став кісткою в горлі. Я так закашлявся, що той шматок вискочив у мене з рота, перелетів понад столом і влучив одному дітлахові в око, аж той крутнувся, як черв'як на гачку, та зарепетував що було сили; а Том аж посинів зі страху. Десь із чверть хвилини сиділи ми ні в сих ні в тих… Ну й становище! їй-богу, я свою долю за півціни віддав би, аби покупець нагодився.

Та скоро ми обидва оговталися — то тільки від несподіванки розгубилися. Дядько Сайлас сказав:

— Що за чудасія! Нічого не второпаю. Я от як зараз пам'ятаю, що скинув її, бо…

— Бо на тобі одна сорочка, а не дві. Скажеш таке, що тільки слухай! Я й сама знаю, що ти її скинув, краще за тебе знаю, бо ще вчора сорочка сушилася у дворі на мотузці, бачила ж її на власні очі. А тепер немає — от і край! І доки нової не пошию, носитимеш ти червону фланелеву! За останні два роки вже третю сорочку доводиться шити! Ніяк на тебе не настачишся! Чи мені з шкури видиратися, аби ти в сорочці ходив?! Не можу я втямки взяти, що ти з ними робиш!.. Здавалося б, як на твої роки, то вже час навчитися берегти речі!

— Знаю, Селлі, і всіляко намагаюся берегти Але ж не тільки