Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга перша)"

відсталою країною, а невеличка промисловість переважно була в руках іноземних капіталістів. А крім того, Лодзь і Варшава, два текстильних центри, відпали. Щоб молода держава могла встояти, треба було перш за все побудувати фабрики і заводи, пустити в рух важку індустрію, а за цим уже піде легка промисловість. Так намічено у програмі партії. А раз намічено, значить, напевно буде здійснено. А Польща — не аргумент. Польська шляхта любить шовки і оксамити. Це в її стилі. Вона не раз уже через оті шовки та оксамити державу з торбами пускала.

— Завадка, тебе питають! Ти оглух?

— Я не знаю, пане шефе. Я знаю тільки те, що як тато мій будував стодолу, то навіть на махорку перейшов, бо не ставало… Та певно, що то недобре, що перкалю не вистачає…

Філіпчук, спершись ліктями об підвіконня, як до фотографії, міряв поглядом Бронка: прикидається дурником чи дійсно не розуміє нічого? Мабуть, повірив у це останнє, бо на якийсь час дав спокій Бронкові, аж доки не придумав нової кольки для нього.

Якось завів з Пєрожеком (знову той нещасний Пєрожек!) мову про Каминецького.

Бронко наставив вуха.

— Ви чули, Пєрожек, Зілінський прийняв до себе того Каминецького.

— Я перепрошую, пане шефе, якого то Каминецького?

— Що ж то ви, Пєрожек, уже зовсім з глузду з'їхали? Він не знає, хто такий Каминецький! Той прибєга[95] з попареною лисиною, — не знаєте? Що то ви, Пєрожек, ніколи нічого не знаєте? Аби на сміх звернутись з чим-небудь до вас, то ви так і «не знаю»!

— Я перепрошую, пане Філіпчук. Я знав, кажу, знав Каминецького-будівельника, а що він тепер працює друкарем у Зілінського, якось не чув… Знаєте, в мене жінка, діти — не до того мені тепер. Живу у Нашому, розумію, повинен би знати, а от не знав.

— А ви не дивуйтесь, — переключив свій голос, ніби телефоністка штепсель, Філіпчук, — що ви не знаєте, бо на світі такі чуда діються, що, як захочеш усіх їх знати, можна до решти звар'ювати. Я вам як щось скажу, Пєрожек, то у штани накладете… А ви знаєте, прошу я вас, що Каминецький — член «Вогнища» і працює у Зілінського на повних правах? Ви розумієте, Пєрожек, в чому геца?[96] То нашого Завадку Зілінський не хотів прийняти до себе, бо він… українець… А Каминецького, українця, та ще й такого, що з сельробівцями та комуністами штаму[97] тримає, прийняв. То ти, Бронку, був небезпечний для польської влади і поліції, а Каминецький, видиш, безпечний… ха-ха…

Вістка ця вдарила Бронка наче обухом по голові. Ось воно як! Ні, ні, Філіпчук у цьому випадку не збрехав. Він ніколи не збреше там, де ту брехню легко викрити. Це факт. Філіпчук не захотів би видумкою підривати авторитет серед своїх робітників. Правда, Каминецький натякав колись Бронкові про те, що він став на працю у Зілінського, але Бронко представляв собі, що це якась тимчасова фушерка[98] і більш нічого. Ну, а як же тепер бути Бронкові з його шанобливістю, з його довірою, з його дурним серцем до Бориса Каминецького?

А Філіпчук не вгавав:

— Ви дивіться, прошу я вас, як воно… Ні для кого не секрет, що. «Вогнище» — у руках пепеесівців, так, а пепеесівці — правда, Завадка? — це стовпи уряду… Ну, а раз вони ідуть за урядом, то тим самим виступають проти комуністів… А товариш Каминецький ідейно за комуністів, а практично за тих, хто більше дасть… Він же у Зілінського отримує по прейскуранту… Чого ж ви дивитесь на мене, Пєрожек? Знаю вашу пісеньку: «жінка… діти»… можете не співати. А «комуніст» — це по латині «спільний». Так, Завадка? Ти ж ходив до гімназії. Ідеали ідеалами, прошу я вас, а коли приходить до діла, то виявляється, що сорочка таки ближча до тіла, ніж кожух. От як на практиці виглядає той цілий комунізм! Він за комуну, — чому би ні? Тільки як інші до тієї комуни будуть на колінах повзти, то пан Каминецький буде до неї їхати на фаетончику… ха-ха… Добре сказано, що? Я тільки одному дивуюся, прошу я вас, як це деякі наші молоді люди ще й досі не витверезіли з комуністичного дурману. А що ти, Завадка, скажеш? Мовчиш? Тепер то мовчиш, а ще недавно, не бійся, добре пащекував на свого хлібодавця!

Бронко дійсно не знав, що відповісти.

Просто-таки не знав.

У перші дні після цієї вістки ходив, наче з хреста знятий. Апатичний, непричетний до всього, що діялося навколо, почорнілий, з впалими очима, він сновигав поміж людьми ніби тінь колишнього себе.

Найбільше допікав Бронкові біль від втраченої віри в людину.

«А я вам так вірив, так вірив, Борисе Каминецький», — шептав Бронко шершавими від гарячки губами.

Мама до того затурбувалася про його здоров'я, що збиралася вже до лікаря Бронка вести, але батько втримав її:

— Дай йому спокій. То такий вік в нього. Пройде.

І воно справді з часом настільки пройшло, що до Бронка повернувся нормальний апетит і сон. Щоб не ятрити рани в серці, Бронко перестав заходити до читальні на Мнихівці.

Не вірив уже нікому. Мало того. Був ладний повірити своєму шефові, що всі оті гуманні, високі гасла комуністів — то тільки агітація і пропаганда, яка не має нічого спільного з практикою життя.

«А я вам так вірив, так вірив, Борисе Каминецький».

У своєму відчаї Бронко дійшов до того, що став сумніватися вже, чи те, про що писав Микола Островський, було коли-небудь в дійсності. Може, то теж, чорт візьми, тільки агітація й пропаганда!

Замкнутий у собі, недовірливий, Бронко оминав людей, наче вовків. Якими гідними погорди видавалися йому в той час зальоти Сташки Кукурбівни, яка, наче на злість, заприсягалася зломити карк «кармеліті», як називала Бронка перед подругами.

Був одинокий, бо не вірив нікому. Обікрали його і наплювали в душу на додаток.

«А я вам так вірив, так вірив, Борисе Каминецький!»

Бронко оминав вулиці, на яких міг зустрітися з Борисом Каминецьким. Але Наше надто мале для того. Особливо коли той, від кого ти втікаєш, шукає тебе.

— Що з тобою, хлопче? — питав Каминецький тим своїм легким голосом, від якого колись так підносився настрій у Бронка. — Ти що, хворів, може? Чи, може… «в тім причина є дівчина»?

Бронко не міг дивитись тепер на нього. З задоволенням вирвався з його рук, кинувши тільки одне слово за собою: «Хрунь!»[99]

Чимало зусиль коштувало Борису Каминецькому, заки він