Читати книгу - "Віннету ІІ"

— Як звати вашого господаря?

— Дейвіс. Містер Дейвіс, — відразу виправився чоловік.

— Тисяча чортів! Сеньйоре, ви розмовляєте англійською?

— Так само добре, як іспанською.

— Тоді, будь ласка, перейдіть на англійську. Серед нас є два джентльмени, які не знають іспанської, а ваша розповідь буде для них дуже цікавою, — Вірна Смерть кивнув на батька й сина Лянґе.

— Чому? Хто вони такі? — запитав здивований золотошукач.

— Зараз дізнаєтеся. Містере Лянґе, цей чоловік — золотошукач і працює на містера Дейвіса з Чіуауа.

— Що ви кажете? Містера Дейвіса? — вигукнув Лянґе. — Та це ж господар мого зятя!

— Та ви не хвилюйтеся так, сер. Дейвісів у Штатах і в Мексиці немало, може, це інша людина.

— Якщо ви говорите про Дейвіса-золотошукача, то в наших краях один такий Дейвіс, — сказав чоловік.

— Так, це він! — не міг заспокоїтися Лянґе. — Ви його знаєте?

— Як мені його не знати? Я на нього працюю.

— То, може, ви й мого зятя знаєте?

— Як його звати?

— Він німець. Прізвище Ульманн. Він вчився у Фрайбурзі.

— Знаю! Він керівник на копальнях, а скоро стане компаньйоном господаря. Його всі дуже поважають. То він — ваш зять?

— Так. Його дружина, Аґнес, — моя донька.

— Ми називаємо її сеньйорою Інес. Ми всі її дуже добре знаємо, сер! Я навіть чув, що її батьки живуть у Міссурі. Ви вирішили провідати її? Ну тоді вам краще їхати прямо до копальні в горах, а не в Чіуауа. Ви ще не чули? Ваш зять відпочивав у горах і там випадково натрапив на золоту жилу, сеньйор Дейвіс дав йому робітників, і зараз ваш зять там із сім’єю і підлеглими. Тепер це його копальня.

Сіу Чорна Нога, Ведмідь-Що-Стоїть, Великий Орел біля тіпі. Омаха, 1898 рік. Колекція Френка Райнгарта з Бостонської публічної бібліотеки.

— Невже це правда! Ти чуєш, Віллі?

Але Лянґе-молодший онімів від радості і тільки кивав головою. На його очах з’явилися сльози радості. Ми теж раділи за наших друзів, один Вірна Смерть насупився і щось бурчав собі під ніс. Золотошукач зачекав, поки затихнуть захоплені вигуки, і продовжив:

— Ми з Гартоном допомогли їм влаштуватися у копальні, а самі подалися в Мапімі, сподіваючись, що нам теж пощастить. Три дні ми блукали там, але не знайшли жодного сліду золота. Сьогодні вранці ми відпочивали біля струмка. Три попередні ночі ми майже не спали, тож дуже втомилися. І заснули, самі не зауваживши цього. А коли прокинулися, то побачили довкола приблизно сорок червоношкірих і десять білих.

— З якого племені були індіанці?

— Із племені чімарра.

— Чімарра? Вони дуже войовничі, але воліють не нападати на білих. Дивно. Що їм від вас було треба? Вони зараз воюють з білими?

— Та хто їх знає. Чімарра нам не друзі, але й не вороги. Їх небагато, тому вони не наважуються відкрито виступати проти поселенців, але довіряти їм не можна. А це ще небезпечніше, ніж відверта ворожнеча.

— Я однаково не розумію, чому вони вирішили напасти на вас. Ви їх образили?

— Жодним словом. Але в нас були хороші коні, зброя, провіант, інструменти та все, що треба для тривалого перебування в пустелі.

— Зрозуміло, для таких розбійників цього цілком досить.

— Вони оточили нас і запитали, що ми тут робимо. Ми не стали приховувати правди, тож індіанці обізвали нас злодіями. Вони сказали, що це їхня земля разом з усім, що лежить на поверхні або заховане в надрах. Тому вони вирішили забрати наше майно.

— І ви віддали?

— Гартон зробив розумніше за мене й віддав усе, а я схопився за рушницю, та червоношкірі накинули на мене ласо, зв’язали й пограбували, а білі не заступилися за нас. Навпаки, вони взялися випитувати нас про копальню в горах і як туди проїхати. Я відмовився говорити, і тоді вони побили мене і закопали в струмку, а Гартона шмагали батогами, поки він усе не розповів. Але все ж бандити не повірили йому і взяли з собою як провідника, погрожуючи йому тортурами, якщо він не приведе їх на родовище до завтрашнього вечора.

Вірна Смерть мав такий вираз обличчя, якого я в нього ще ніколи не бачив, хоча ми побували разом у різних ситуаціях. Він був похмурий, злий і непохитно рішучий. Це був вираз обличчя вбивці, який постановив не пробачати жертві. Голос його майже захрип, коли він запитав:

— Ви впевнені, що вони попрямували до копальні в горах?

— Так. Я чув, що вони збиралися напасти на табір золотошукачів, перебити всіх і забрати золото. Та й індіанцям там буде чим поживитися: боєприпаси, зброя і багато іншого. Там навіть срібла чимало.

— Тисяча чортів! Вони поділять здобич. Білі заберуть метал, а червоношкірі — усе решту! Як далеко звідси родовище?

— Вони будуть там завтра до вечора, якщо Гартон не виконає мого прохання.

— Якого?

— Я велів йому провести їх обхідними шляхами, бо сподівався, що хто-небудь визволить мене і я зможу вмовити мого рятівника помчати до копальні й попередити про напад. Сам я, на жаль, залишився без коня.

Старий вестмен мовчки дивився вдалину, занурившись у роздуми. Потім сказав:

— Я хотів би рушити в дорогу негайно. Чи можете ви описати мені шлях так, щоб не заблукати вночі?

Золотошукач заперечно похитав головою і категорично відраджував нас від нічної подорожі. Тож ми вирішили зачекати до ранку.