Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

і зараз це зовсім не випадковість, а полювання на мене.

— Так, ви маєте слушність. Тепер, після цього пострілу, я розумію, що на вас таки полюють. І ставитиму питання про те, щоб відправити вас до Петрограда.

— Ні! — рішуче закрутив я головою.

— Тут для вас дуже небезпечно! Ми не можемо ставити під загрозу життя найкращого сищика імперії! — наполягав підполковник.

— Вибачте, мабуть, не все тут призначене для моїх вух, — сказав лікар і вийшов, залишивши нас. Потяг якраз рушив з місця.

— Іване Карповичу...

— Мені потрібна зустріч із командувачем армії, з Юденичем, — перервав я Демидка, узяв його за плече і пошепки продовжив: — Таємна зустріч сам на сам, про яку ніхто не знатиме.

— Але...

— Підполковнику, ви самі бачите, що моє життя під загрозою. Але я не звик відступати. І якщо все пройде так, як я хочу, ми зможемо гідно відповісти тим людям, які хотіли моєї смерті. Ви зі мною? — спитав я тихо.

— Так, — кивнув він.

— Про моє прохання і про саму зустріч не мусить знати ніхто. Жодна людина! Тільки ви, я та командувач.

— Я зрозумів. Спробую влаштувати цю зустріч.

— Добре.

— Але вам треба буде берегтися. Ці люди не відступлять.

— Я буду обережним. Покличте лікаря, хочу йому подякувати.

Лікар зайшов, ми познайомилися. Його звали Андрій Бенедіктов, він був із Петрограда, їхав до Тифліса відпочити у сестри, що була дружиною якогось великого цабе в Кавказькому намісництві.

— Навіть не думав, що тут так небезпечно! Стріляють людей просто у потягах! Дикі краї! — здивувався лікар.

— Це більше не з краями пов’язано, а зі мною. Я притягую неприємності, — усміхнувся я.

— Та я знаю. Покійний Ілля Благово мені про вас писав. Пам’ятаєте Іллю? — спитав лікар.

— Ну, звісно. Його таємнича смерть — одна з тих загадок, які виявилися мені не по зубах.

— Я трохи знав цю історію, бо ми з Іллею були друзями, хоч я і старший за нього. Саме я порадив йому піти на війну, думав, може, він хоч там сховається від тих загадкових убивств. — Лікар зітхнув. — Ця історія мене досі не дає спокою. Бо як же так? Ось просто живеш-живеш, а потім тебе намагаються вбити! Хтось прирік тебе на смерть, незрозуміло за що!

— Ну, як бачите, лікарю, таке трапляється. На щастя, в моєму випадку все закінчилося досить анекдотично, — я ляснув себе по заду. Мої штани були скривавлені, у когось із пасажирів були запасні, і він радо пожертвував їх для відомого сищика. — Я дуже вдячний вам, Андрію, за допомогу. Бо кров так цебеніла, що анекдотичне поранення могло б перетворитися на ганебну смерть. Чи можу я вам чимось віддячити?

— Ну що ви, Іване Карповичу, я ж лікар, це був мій обов’язок — допомогти пораненому. А тут іще мені випала велика честь рятувати найкращого сищика імперії!

— Чи можу я хоча б пригостити вас вечерею в одному з тифліських ресторанів? Мені б це було дуже приємно, — попросив я.

— Вечеря? Думаю, цілком можливо. Тільки вас же не спробують отруїти? — усміхнувся лікар.

— Нічого не можу обіцяти, окрім того, що буде смачно.

Ми просміялися до самого Тифліса, з вокзалу я поїхав додому до підполковника Демидка, він вважав, що там мені буде найбезпечніше. Їхати довелося стоячи, бо сидіти я міг тільки на подушках, а їх у візника не було. У Демидка всівся одразу на три подушки, наче султан на троні, став чекати повернення підполковника. Сидів подалі від вікна, так, щоб можна було сховатися за шафу, браунінг тримав напоготові. За кілька годин Демидко повернувся.

— Микола Миколайович зустрінеться з вами сьогодні. У себе вдома. Вам треба пройти через чорний хід, як простому солдату. Ось шинель, чоботи. До командувача часто солдати приходять, і ваша поява нікого не здивує. Ви мусите прийти о шостій, почекати годину. О сьомій Микола Миколайович приїде і зустрінеться з вами.

— Він не здивувався моєму проханню?

— Здивувався, але погодився, здебільшого під впливом цих замахів на вас. Сказав, що коли вас так уже хочуть убити, значить, ви наступили на хвіст шпигунам.

— Що ж, добре. Чекаю на вечір.

— Мої люди доповіли про телеграф. Уранці перед нашим від’їздом на Батум пішло сім телеграм. Три від організацій, чотири від приватних осіб. Текстів на телеграфі не запам’ятали, але казали, що нічого підозрілого, якісь родинні телеграми. Одну з них давала жінка, пишна білявка, яку телеграфісти запам’ятали дуже добре, півгодини мені розповідали, яка красуня.

— Білявку бачили і вранці перед загибеллю Саркісова, — згадав я.

— Я зараз перевірятиму його коханок. Знайду ту білявку і допитаю! Ми їх спіймаємо, Іване Карповичу!

— Звісно, спіймаємо. Тільки дійте обережно. Бо вони можуть вдарити і по вас, — попередив я.

— Я буду обережним. А як ваша рана?

— Та хай їй грець. Ходити — боляче, сидіти — боляче.