Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

Дуже хочу я того стрільця знайти. А що там кажуть у місті? Вже знають, куди мене поцілили?

— Повідомлено, що вас поцілили у спину. Підступні вороги вдарили ззаду.

— І люди вірять?

— Та звісно вірять, ви ж герой!

— Авжеж, героя поранити у сраку не можуть, — кивнув я. — Що ж, поки відпочину.

Демидко поїхав у справах, а я приліг. Лежати міг або долілиць, або на правому боці, щоб ліва поранена сідниця була згори. Полежав кілька годин, потім підвівся. Ходити було боляче, але вже що поробиш. Надягнув солдатську шинель, взув чоботи. Знайшов мотузку, скрутив три подушки підполковника у простирадлі, вийшов такий добрячий жмут, який закинув за спину. Подивився у вікна. Помітив, що за будинком підполковника стежать. Відчинив вікно, яке виходило до невеличкого саду. Виліз, пройшовся біля дерев, потім насилу переліз через паркан, опинився у невеличкому провулку. З нього вийшов на вулицю, подивився на чоловіка, який стежив за будинком. Хотілося схопити непильного філера за шкірку та допитати. Але утримався. Пішов собі. Намагався не накульгувати. Потроху розходився. Час був, то зайшов до шпиталю провідати Мельникова. Спитав про капітана, збрехав, що зі штабу цікавляться.

— А його забрали, — розповів якийсь солдатик, який був тут за санітара.

— Хто забрав? — здивувався я.

— Та не знаю, кілька годин тому забрали, — зітнув плечима санітар.

Я подушки під сходи запхав і побіг до лікаря, натягнувши солдатський кашкет на лоба, щоб не впізнали мене.

— Так, забрали, — розповів лікар. — Військова контррозвідка, сказали, що відправлять до Петрограда. Я був проти, бо стан іще важкий, але наполягли, що такий наказ.

— А хто наполіг? — поцікавився я.

— А чого тобі це цікаво?

— Та підполковник Демидко наказав мені дізнатися про стан хворого. Треба ж мені доповісти, — збрехав я.

— А, Демидко. Він же теж контррозвідка, мусив би знати.

— Так а хто приїздив по капітана?

— Лейтенант якийсь із екіпажем. Він лист залишив для Демидка або для Івана Карповича Підіпригори, — чоловік постукав по шухлядці свого письмового стола.

— Я можу передати, — запропонував я.

— Е ні, хлопче, лист віддам тільки їм у руки! — Лікар хитро усміхнувся, потім став придивлятися до мене. — Солдате, я тебе раніше ніде не бачив?

— Бачили, мабуть, я вже другий рік у Тифлісі служу, при штабі, — збрехав я.

— А, ну добре.

Я пішов, недалеко, почекав, поки лікар вийде. Він навіть двері до кабінету свого не зачинив. Я трохи пройшовся за ним. Він сходами піднявся на поверх вище, а я швиденько повернувся. У коридорі було порожньо, забіг до кабінету. Відчинив шухляду. Конверт був там. Схопив його, підійшов до дверей і почув кроки. Озирнувся, побачив шафу для одягу. Сховався в ній. Від різких рухів аж рана заболіла. Зціпив зуби, тримався.

— Заходь, Нано, — почув я голос лікаря.

— Ну, я не знаю, — відповіла жінка.

— Прекрасне шампанське, «Абрау-Дюрсо»! Випиймо!

Далі лікар відкоркував шампанське, налив у келихи, почав щось балакати, і вже з котячого його голосу не мав я сумнівів, що хоче він гостю звабити. Це віщувало довге сидіння у шафі, бо ж у кабінеті лікаря була кушетка. Та, дякувати Богу, дівчина виявилася цнотливою. Коли лікар перейшов від слів до дій, дала йому дзвінкого ляпаса і втекла, грюкнувши дверима. Лікар у спину крикнув дівчині кілька слів, які не слід використовувати щодо порядних дівчат, після чого дістав коньяк і почав його пити. Мені вже був час іти, до того ж дуже кортіло прочитати листа, а у шафі було темно. Лікар смоктав і смоктав той коньяк, плямкав, наче мале цицьку, бурмотів про ту Нану. Нарешті вийшов, я визирнув з шафи, розкрив конверт. Усередині був менший конверт на якому було надруковано: «Для Івана Карповича Підіпригори». Мені аж млосно стало від поганих передчуттів. Обережно конверт розкрив. Там лежав невеличкий аркуш, на якому було надруковано: «У вас є день, щоб забратися з Кавказу. Інакше капітан Мельников загине. Один день».

Я скривився. Мій чудовий план, який я вигадав, не передбачав, що Мельникова могли викрасти. Так, він останнім часом перетворився на п’яницю, але ж я розумів, що загинути він міг саме через мене, а не через пиятику. Бідолаха. Але чим я міг йому допомогти? Поїхати з Кавказу? Покинути цих шпигунів, які мене ледь не вбили і ганебно поранили? До того ж я не знав, хто вони. А що як Мельников уже мертвий і вони просто лякають мене? Блефують! Ні, я не збирався грати за їхніми правилами, робити те, що вони вимагали. Не буду! Але я не хотів підставляти Мельникова. А якщо вдати, що я не знаю про його викрадення? Просто не отримав листа! Поклав аркуш у менший конверт, той у більший, далі в стіл. Кинувся до дверей. Знову кроки. Та що ж це таке? Знову когось веде? Я став за дверима. Лікар зайшов сам. Я затиснув йому рот і приставив браунінг до потилиці. Він не смикався. Поклав його на підлогу, порвав білий халат на мотузки, ними зв’язав руки, заткнув рот і зав’язав пов’язку на очах. Потім забрав гаманець, із серванта з ліками взяв баночку морфію, витрусив на підлогу всі шухляди зі столу. Це мусило нагадувати пограбування. Наказав не смикатися, спокійно пішов геть. Під сходами забрав подушки. Вже коли був на вулиці і