Читати книгу - "Чорний Загін"

Чисто аж до першого рову. Вкусимісяць, Ревун і Безликий зігнали тих, хто вижив у шеренгу, прокляттями і залякуванням змусили їх рухатися вперед і спалити всі ворожі укріплення.

Атакуючі дійшли до другого рову, оминули покинуті вежі й пандуси, рушили далі по кривавому сліду слонів. Туди підтягнулися солдати з першого рівня і підпалили машини. Атакуючі просунулися до нижнього рову. Все поле було вкрите трупами ворогів. Стільки трупів я не бачив за все своє життя.

Коло, а скоріше те, що з нього залишилося, нарешті оговталося і спробувало використати магію проти слонів. Вони добилися певних успіхів, поки Поневолені їх не нейтралізували. З тієї миті все залежало від людей на полі бою.

Як завжди, в повстанців була чисельна перевага. Слони падали один за одним. Вороги накопичувалися перед нашим наступаючим строєм. В нас резервів не було. З таборів повстанців напливали свіжі війська; їм бракувало ентузіазму, проте вони були достатньо сильні, щоб зупинити наш наступ. Потрібно було відходити.

Леді дала сигнал відступати за допомогою Мандрівника.

-- Чудово, -- пробурмотів я. – Справді чудово.

Наші люди повернулися на позиції й попадали виснажені на землю. Невдовзі опуститься темрява. Ми протрималися ще один день.

-- Але що далі? Поки в небі комета, ті дурні не зупиняться. А ми вже випустили нашу останню стрілу.

-- Запиши все так, як ти це бачив, Літописцю, -- посміхнулася Леді й разом зі своїми компаньйонами поїхала геть.

-- А що мені тепер робити з цим конем? – буркнув я невдоволено.

Вночі відбулася наступна битва магів, та я її не бачив. Не знаю, для кого це було більшою катастрофою. Ми втратили Вкусимісяця, Безликого і Нічного Жаха. Тільки Нічний Жах загинув від руки ворога. Інших знищила ворожнеча серед Поневолених.

Десь через годину після заходу сонця прибув посланець. Я саме нагодував свою команду і збирався вести їх вниз. Елмо знову був за посередника.

-- У Вежу, Док. На побачення з коханою. Прихопи свого лука.

Через певний час, ти перестаєш боятися, навіть якщо це Леді.

-- А лук навіщо? – запитав я покірно.

Він знизав плечима.

-- Стріли теж?

-- Про це ні слова. Дурня якась.

-- Може й так. Одноокий, ти за старшого.

Були в цьому і свої добрі сторони. Принаймні, мені не доведеться цілу ніч ампутувати кінцівки, зашивати рани і заспокоювати юнаків, які не проживуть і тижня. Служба з Поневоленими дає солдатам кращі шанси вижити після поранення, та гангрена і перитоніт все одно збирають свою данину.

Вниз по довгому пандусу, до темних воріт. Вежа височіє, як якась міфічна істота, залита срібним світлом комети. Невже Коло дало маху? Надто довго тягнули? Чи комета, що віддаляється, перестає бути сприятливою прикметою?

Де знаходилися війська зі сходу? Ще далеко. Але наша стратегія явно не полягала на тому, щоб протриматися. Якби план був таким, ми б увійшли у Вежу і зачинили за собою двері. Правильно?

Я завагався. Цілком природне небажання йти. Я доторкнувся до амулета, який мені дав Гоблін, тоді до амулета, який зовсім недавно отримав від Одноокого. Та це не додало мені впевненості. Я кинув погляд на піраміду. Мені здалося, я побачив кремезний силует на вершині. Капітан? Я підняв руку. Силует відповів. Підбадьорений, я повернувся.

Ворота нагадували відкриту пащу ночі, але зробивши крок вперед, я опинився в широкому, освітленому коридорі. В ньому смерділо кіньми й худобою, яких загнали всередину ще минулого століття.

На мене чекав солдат.

-- Ти Док?

Я кивнув.

-- Ходи зі мною.

Це був не Гвардієць, а якийсь молодий піхотинець з війська Ревуна. Здавалося, що він був збентеженим. Тут і там я бачив інших схожих на нього. Мене осінило. Поки решта Поневолених воювали з Колом та поміж собою, Ревун цілими ночами переправляв війська. Жоден з його людей не потрапив на поле бою.

Скільки їх було? Які ще несподіванки приховувала в собі Вежа?

Я увійшов у внутрішню Вежу через ті самі ворота, що й раніше. Солдат зупинився на тому самому місці, що й Капітан, під час мого попереднього візиту. Непевним, тремтячим голосом, він побажав мені успіхів. Я пискливо подякував.

Цим разом не було ніяких вистав. Принаймні, нічого вигадливого. Мені не припала роль хлопчиська, в якого в голові тільки секс. Чисто ділова зустріч.

Вона посадила мене за стіл з темного дерева. Я поставив лук перед себе.

-- В мене проблема, -- сказала вона. Я мовчки дивився на неї.

-- Мабуть, назовні чутки ростуть-ширяться? Про те, що відбувається серед Поневолених?

Я кивнув.

-- Це зовсім не схоже на зраду Кульгавого. Вони вбивають одне одного. Хлопці не хочуть опинитися під перехресним вогнем.

-- Мій чоловік живий. Сам знаєш. Це він стоїть за всім цим. Він прокидається. Дуже повільно, але достатньо, щоб дотягнутися до деяких членів Кола. Достатньо, щоб увійти в контакт з Поневоленими жінками. Заради нього вони здатні на все. Сучки. Я тримаю їх на короткому поводку, проте я не всесильна. Дещо їм сходить з рук. Ця битва… Зовсім не те, на що скидається. Члени Кола привели сюди військо повстанців під впливом мого чоловіка. Дурні. Вони гадали, що зможуть використати його, розбити мене і захопити владу собі. Вони вже небіжчики, всіх повбивали, та справа, яку вони розпочали -- живе. Я не воюю з Білою Трояндою, Літописцю, хоча можливо, що при нагоді, переможу і цю дурницю. Я воюю зі старим поневолювачем, Домінатором. І якщо я програю, то втрачу весь світ.

Хитра жінка. Вона не намагалася прикидатися скривдженою панянкою. Розіграла це, як розмову рівних, і таким чином швидше завоювала мою симпатію. Вона знала, що я знаю Домінатора так добре, наскільки це можливо для простого смертного в