Читати книгу - "Дожити до весни"

тиждень. І навіть не пробуйте сперечатися! За всіма ознаками, маєте струс мозку. Не лякайтеся – невеличкий, зовсім невеличкий. Так собі, струсик. Та з цим не жартують. І з коліном усе буде добре: чашечка ціла, меніск начебто не надірваний, інакше б нога так вільно не випросталася. Сильний забій – ото й усього. Трохи спокою, кілька компресів – і можна буде гопак танцювати. І пам’ять повинна хутко відновитися. Якщо амнезія і є, то зовсім незначна, коротенька. Мабуть, крім падіння, ви пережили стрес. Але розповісте про це, коли все згадаєте. Звісно ж, якщо вам захочеться розповідати.

– То ви лікар? Чи, може, народний цілитель?

– Цілитель? Ну що ви? Цілитель у нас Лютик. А я… так би мовити, трохи лікар.

– Хіба можна бути кимось трохи?

– Чому б і ні? Колись навчався в медичному училищі. Щоправда, недовчився – вирішив кардинально все змінити й стати істориком. Диплом магістра історії отримав, навіть дисертацію готував. А став… Ой, та ким я лише не ставав! Екскурсоводом, копачем в археологічній експедиції, будівельником, ще й провідником у потязі. Чого ви так дивуєтеся? Провідник – також цікава професія. За кілька місяців наїздився на все життя.

– А дисертація?

– А що дисертація? Її давним-давно написано. Та якось усе руки не доходять довести те написане до пуття. От зберуся із силами, відкладу всі справи та як засяду за стіл…

– Хіба раніше сил не було?

– Умієте ви підловлювати на слові. Звісно ж, були. І сили, і бажання. Але… Як би це вам пояснити?.. Знаєте, що таке матриця?

– Та трохи знаю. Це такий штамп. Точніше, форма для штампів. Колись у друкарні так літери для набору виливали. Складним був друкарський процес… Тим журналістам, які почали працювати в епоху комп’ютерів та Інтернету, навіть уявити важко, яким складним.

– Вилити можна не тільки літери, а будь-що. Скажімо, олов’яних солдатиків. От уявіть собі: сотні, тисячі, мільйони олов’яних солдатиків, ціла армія – і всі, як один. Ать-два, ать-два, ать-два… Лівою! Лівою! Лівою! А є ще інша матриця – та, що в голові… І є конкретні людські типуси, які навіть не припускають, щоб хтось вийшов за межі їхньої особистої матриці. А вийдеш – і все. Кінець! Ти нестандарт, виробничий суспільний брак, що не вміщається у формочку чиїхось залізних мізків. Або ж ворог…

– То ви, мабуть, вийшли за межі…

– Просто ненавиджу матриці. Це, думаю, вроджене. Мене не можна втиснути в якусь формочку та ще й прикласти зверху пресом. Як висловилася колись одна жінка, я просто нестерпна неодомашнена істота, яка не піддається прирученню і не вміє бути такою, як треба. Ясна річ, типуса на ім’я Нетакийяктреба не можна любити, апріорі не можна. Ну, це вона так вважає. А от діти мене люблять. Я ж, мушу похвалитися, усе-таки реалізувався – тепер не тільки історик, а й географ, і фізрук, і… Словом, учитель, педагог широкого профілю. Випускники університетів до села не рвуться, а дітей комусь треба вчити. От і їжджу щодня своєю тарадайкою туди-сюди.

– Не набридло?

– Їй, мабуть, добряче набридло, бо дедалі частіше протестує і вимагає тайм-аутів на ремонт. А я пропускати уроки права не маю. Тож коли моя чотириніжка страйкує, доводиться добиратися або велосипедом, або автобусом. Нещодавно запропонували роботу наукового співробітника в місті, в історико-культурному заповіднику. Але… Навіть не знаю, чи погоджуся… Колись та маленька сільська школа мене врятувала. Звик уже до неї, до дітей. До речі, вони називають мене Дмитром Андрійовичем.

Він зробив паузу й глянув так промовисто, ніби чекав, що вона у відповідь назве й себе. За правилами етикету, так би й мусило бути. Анабель змовчала. Відзначила подумки, що очі в нього таки темно-сірі, лише навколо зіниць по тих сірих райдужках зеленкувато-карі промінчики розходяться, наче медові крапельки. А біля зовнішніх кутиків очей – тонкі промінчики зморщок, як це зазвичай буває в людей, котрі часто усміхаються. Хутко перевела розмову на інше.

– А чому це ви, Дмитре Андрійовичу, так свого кота кличете? Хіба ж цілитель може бути лютим?

– Бо я його в лютому знайшов.

– На вулиці?

– У парку. Коли випадає вільна година, полюбляю порибалити на річці, а дорога до неї – через парк. Отож, іду якось із вудочками парковою алеєю, дивлюся – сидить на лавці оце чудо руде. І хоч би оком кліпнуло чи муркнуло. Повертаюся від річки – він на тому самому місці. Пригостив його двома карасиками, погладив за вушком і пішов. Наступного дня – та сама картина. Третього мені було не до рибалки, та тільки-но повернувся зі школи, прихопив кілька канапок – і бігом до парку. Сидить рудько капловухий на тій самій лавці. Але цього разу вже кинувся мені назустріч – зголоднів, мабуть, добряче, от і згадав про карасиків з ополонки. У неділю вдарив такий мороз, аж повітря заіскрилося. А мені не сидиться вдома, на душі чогось мулько. Біжу із самого ранечку до парку – лавка порожня. Дивлюся – рудіє щось угорі, на ялині. Кіт! Кликав його, кликав, а він – ні мур-мур. Ну все, думаю, замерз бідолаха, задубів на гілляці. І така мене злість на самого себе взяла. Мусив би здогадатися, що котика хтось просто покинув у парку. Там постійно з’являються волохаті безхатьки. Але вони хитріші, так би мовити, адаптованіші до соціуму: влітку гуляють на природі, полюють на гризунів, а взимку або перебираються до навколишніх дворів, або прибиваються до зоопарку, що неподалік. А цей дивак котячий, вочевидь, навіть не припускав, що його залишили