Читати книгу - "Флорентійська чарівниця"

була спогадом минулих днів, тож від'їзд красуні став останньою краплею, що переповнила чашу терпіння його життя. Чари покинули Перкуссину, і він поглядав на свою дружину, як на качку, що ходить перевальцем, а на своїх дітей — як на додатковий фінансовий тягар. Він час від часу ще наноситиме візити іншим жінкам, відвідуватиме не тільки співучу Барберу, але також ще одну пані з околиці, чоловік якої втік, не сказавши на прощання жодного слова. Однак ці походеньки його нітрохи не тішили. Він із заздрістю думав про чоловіка, що втік, і всерйоз розмірковував над своєю власною втечею темної ночі, але йому хотілося втекти так, аби сім'я гадала, що він помер. Якби йому вдалося придумати, що зробити зі своїм життям після втечі, то, може, він би й наважився на втечу. Натомість він запопадливо виливав думки та знання у короткій книзі, яку писав з надією на визнання при дворі, себто у книзі, що змальовувала життя принців, але виходила вона якоюсь дуже похмурою, і він вже навіть сумнівався, чи його книга комусь сподобається. А як відомо, розсудливість, мабуть, цінується вище, ніж легковажність, а тверезий погляд вважається благороднішим, ніж облесливість. Він присвятив книгу Джуліано де'Медичі, пишучи все власною рукою, але коли Джуліано помер, то довелося книгу переписувати вже для Лоренцо. Глибоко в серці він усвідомлював, що красуня покинула його назавжди, що метелик не сів на зів'ялу квітку, і це його найбільше засмучувало. Він зазирав у її очі, але його в'янення її відштовхнуло, і вона відвернулася від нього. Це стало для нього смертельним вироком.

Він просидів у своїй бібліотеці двадцять хвилин віч-на-віч з Арґалією, коли новий генерал Флоренції прибув забирати кохану.

— Усеньке життя, — казав йому Арґалія, — від раннього дитинства моїм девізом був вислів «роби, що маєш зробити, іди, куди маєш іти». Я вижив, дізнавшись, що мені найкраще підходить, що мені вигідно, і відтоді йшов за своєї зорею понад лояльністю, патріотизмом, понад кордони відомого світу. Сам, сам, завжди сам. Це шлях переможця. Але вона мене приручила, Макіє. Я знаю, хто вона така, тому що вона все ще та, ким я був. Вона кохатиме мене, аж поки їй буде вигідно мене кохати. Вона обожнюватиме мене, аж поки настане час не обожнювати мене. Тому моє завдання полягає у тому, аби цей час настав ще не скоро. Я кохаю інакше. Моє кохання чудово знає, що добробут коханої важить більше, ніж добробут коханця, бо кохання — це самовідданість. Думаю, вона цього не знає. Заради неї я помру, але вона не помре заради мене.

— Сподіваюся, тобі не доведеться помирати заради неї, — сказав Ніколо, — бо в іншому разі це буде втратою доброї душі надаремно.

Потім якусь хвилю він сидів віч-на-віч з нею, або ж точніше, віч-на-віч з нею та її Дзеркалом, яка була її невід'ємною частиною, і, як здогадувався іль Макія, її справжнім коханням. Він з нею не говорив про сердечні справи. Це було б недоречним, непоштивим. Натомість він сказав:

— Це — Флоренція, і ви житимете добре, бо флорентійці знають, як жити добре. Але якщо ви розумна жінка, то завжди знатимете, де чорний хід. Сплануйте маршрут втечі і будьте напоготові. Бо коли Арно виходить з берегів, всі, хто не має човна, тонуть.

Він визирнув з вікна і побачив червону баню собору, що сяяла через поля, де працював його фермер-орендар. На низькій стіні-загорожі грілася ящірка. Почув, як десь прокричала золота вивільга. Довкруж росли дуби та каштани, кипариси та японські зонтичні сосни і пунктиром облямували краєвид. А вдалині високо в небі канюк, ширяючи, закладав віраж. Природна краса залишалася, не заперечиш; але для нього пасторальний краєвид видавався в'язничним двором.

— Мені, — сказав він Кара Кьоз, — на жаль, нема куди втікати.

------------------------------

Відтоді він часто писав їй листи, але жодного так і не відправив, а побачив її лишень один раз перед самою смертю. А от Аго, який вільно гуляв по місту, заходив до неї ледь не щомісяця у Палаццо Коккі дель Неро, а вона робила йому послугу, приймаючи у так званому Покої з Вивільгами, одразу біля grand salon, названому так через птахів у намальованому на стінах лісі. Він під'їжджав возом з вином до торгових воріт, куди вів вузький провулок з тильної сторони будинку, але ніколи не заходив до будинку як торговець. Він одягав найкращий одяг, той, що носив при дворі і який тепер рідко коли ставав йому в пригоді, а тоді йшов вниз по Віа Порта Росса, як літній денді, що провідує свою кохану; його колись біляве, а тепер геть чисто сиве і дуже рідке волосся було гладко прилизане на голові, а в руках він тримав неодмінні квіти. Мав дещо кумедний вигляд, це він бачив у її чесних очах, але нічого не міг із собою подіяти. Від неї він нічого не чекав, але вона дещо прохала у нього, і це було таємницею.

— Ти можеш зробити для мене одну послугу? — запитала вона, а він відповів:

— Усе, що захочеш.

Лишень Дзеркало та вивільги знали про сказане.

Помер Джуліано де'Медичі, Лоренцо де'Медичі став правителем Флоренції як Лоренцо II, і все почало мінятися. За три роки зміни були ще не надто помітні. Арґалія був йому потрібний так само, як і його дядькові. Саме Арґалія повів флорентійське військо у бій проти Франческо Маріа, герцога Урбінського, якого Леон X вже потрохи зраджував. У часи вигнання Медичі саме Франческо Маріа прикривав їх, але тепер вони повернули зброю проти нього, прагнучи відібрати у нього герцогство. Він був сильний чоловік й очолив добре навчене військо, тож навіть Арґалієвим яничарам знадобилося три тижні, аби розбити його. Під кінець кампанії з'ясувалося, що було вбито дев'ятеро