Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

стосовно цивільних осіб, переданими в 1906–1907 рр. генерал-губернатором В. О. Сухомлиновим до Київського військово-окружного суду, 157 осіб було засуджено до смертної кари і 146 — до каторги[566]. Військово-окружні суди держави в 1908–1909 рр. засудили до смерті 3426 осіб[567]. Близько 40 % загальної кількості цивільних осіб, які пройшли через військово-окружні суди за період з червня 1907 р. до липня 1914 р., було засуджено до найсуворіших видів покарання — смертної кари і каторжних робіт[568].

Офіційних даних про число засуджених військово-польовими судами в 1906–1907 рр. немає. За неповними даними, за 8 місяців існування ці суди засудили до смертної кари 1102 особи, до інших покарань — 145[569]. Нерідко осіб піддавали тортурам, щоб отримати потрібні свідчення і зробити злочин «очевидним»[570].

Політика стосовно військових судів мала найсерйозніші наслідки для всього особового складу відомства: багато хто з кращих суддів, не бажаючи бути іграшкою в руках властей і не чекаючи офіційної пропозиції про звільнення, йшли самі. Від 1905 р. і до березня 1907 р. з військово-судового відомства звільнилося 155 осіб, або майже 30 % всього складу. Заповнити вакансії виявилось нелегко, адже в деяких офіцерів, які закінчували Військово-юридичну академію, з’явилось прагнення уникнути служби, до якої вони себе готували (наприклад, у 1905 р. понад 41 % випускників ухилилися від військово-судової діяльності). Найбільший відсоток припадав на Одеський військовий округ: за три роки звідси вибуло чинів військово-судового відомства понад 60 %. Така цифра є закономірною, оскільки військами округу командував у цей час відомий реакціонер барон О. В. Каульбарс, який проводив щодо судів дуже жорстку лінію, незмінно вимагаючи винесення максимальної кількості смертних вироків. Залишалися служити в військових судах здебільшого люди безпринципні, ні до чого іншого не придатні, жорстокі, бездумні виконавці[571].

* * *

Таким чином, судівництво на українських землях Російської імперії пройшло тривалий шлях еволюції. Станові феодальні суди з їхніми формалізмом і тяганиною, необхідність реформування яких постійно зазначали прогресивні вітчизняні діячі того часу, зрештою поступилися місцем новим судам, запровадженим на підставі Судових статутів 1864 р. Утім, прогресивні нововведення (відділення суду від адміністрації, виборні мирові суди, розгляд справ за участю присяжних засідателів, заснування адвокатури, гласність судового розгляду, вільне оцінюваня доказів тощо) втілювалися в життя неквапливо і непослідовно, зі збереженням рудиментів минулого і створенням численних винятків із загального порядку. Особливо мляво запроваджувалася реформа на Правобережній Україні, збігаючись у часі у своїй активній фазі з початком реалізації альтернативного курсу на контрреформи. Від 1881 р. в умовах російського неоабсолютизму судова влада дедалі більше ставала однією з провідних ланок карально-репресивного апарату російського самодержавства. Втім ні посилення охоронних тенденцій в місцевих і загальних судах, ні подальша «скорострільна юстиція» не убезпечили монархію від кризи, а згодом і цілковитого краху.

Розділ 8
Судова влада на українських землях Австрії та Австро-Угорщини
8.1. Загальна характеристика організації державної влади на анексованих західноукраїнських землях

У XVII–XVIII ст. майже всі західноукраїнські землі було інкорпоровано до так званої Габсбурзької монархії, яка надалі 1804 р. конституювалася з конгломерату напівсамостійних територій Священної Римської імперії у відносно єдину, хоча й «клаптикову», Австрійську імперію.

Так, у процесі півторастолітньої боротьби за «угорську спадщину» між Османською Туреччиною, Австрією і Трансильванією (Семигородом) наприкінці XVII ст. під владою Габсбургів було зібрано всі колишні угорські землі, зокрема й українське Закарпаття (інші історичні назви — Угорська Русь, Підкарпатська Русь). Юридично це було закріплено рішеннями Карловицького конгресу 1698–1699 рр.

У 1772 р. за результатами першого поділу Речі Посполитої Габсбурзька монархія анексувала Східну, або Стару Галичину з центром у Львові (колишню Червону Русь), яка здебільшого була населена українцями. Ці землі склали окрему провінцію під назвою Королівство Галичини та Володимирії (Лодимерії, Лодомерії).

Невдовзі згідно з Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р., укладеним між Росією та Туреччиною, і низкою австро-турецьких договорів 1775–1776 рр., до складу Австрії було приєднано Буковину, яка деякий час перебувала під владою військової адміністрації, а згодом стала адміністративно-територіальною одиницею Королівства Галичини та Володимирії.

Після третього поділу Речі Посполитої 1795 р. Австрія приєднала Західну, або Нову Галичину — етнічні польські землі з центром у Кракові (частину колишньої Малої Польщі). У 1803 р. Західна Галичина була інтегрована до складу Королівства Галичини та Володимирії. Проте вже 1809 р. за Віденським (Шенбруннським) миром Австрія втратила землі Західної Галичини на користь новоутвореного Князівства Варшавського, а на користь Росії — Тернопільщину. Але після перемоги над Наполеоном відповідно до рішень Віденського конгресу 1815 р. Західна Галичина була розділена між Царством Польським, що перебувало під владою Російської імперії, і вільним містом Краків. Водночас від Росії до Австрії повернулися Тернопільський край і Південне Поділля. А 1846 р. після невдалого польського повстання у Кракові колишнє вільне місто з прилеглими землями було анексовано Австрією, перетворено у Велике князівство Краківське та включено до складу Галичини. Відтоді офіційна назва провінції звучала так: Королівство Галичини і Володимирії з Великим князівством Краківським і князівствами Освенцима (нім. — Аушвіцу) і Затору. Згадка про силезькі князівства Освенцима й Затору, правителі яких передали усі права Польщі ще наприкінці XV ст., мала значення лише для «збагачення» титулу австрійських монархів. Останні проголошували себе не лише австрійськими імператорами, ерцгерцогами Австрійськими та графами Габсбурзькими, а й королями, великими герцогами, герцогами, великими князями, князями і маркграфами усіх опанованих Габсбургами земель, зокрема королями Єрусалима, Угорщини, Богемії, Далмації, Хорватії, Словенії, Галичини і Володимирії.

Королівство Галичини і Володимирії спершу в 1774 р. було поділено на шість циркулів (округів) у межах колишніх польських воєводств, які своєю