Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

чергою поділялися на 59, а від 1777 р. — на 18 дистриктів. У 1782 р. керівництво держави відмовилося від дворівневої структури і залишився лише поділ на 18 циркулів.

Анексована Буковина під владою воєнної адміністрації називалася «Чернівецьким генералатом» і «Галицьким прикордонним генералатом», а згодом на основі цісарського патенту від 6 серпня 1786 р. стала 19-м Чернівецьким циркулом Королівства Галичини і Володимирії.

Угорське королівство в межах Австрійської імперії зберегло традиційний адміністративно-територіальний поділ на намісництва, які своєю чергою ділилися на комітати (жупи). Закарпатські землі не були зведені в одну адміністративно-територіальну одиницю, а складали частину (кілька комітатів) Пожонського (Братиславського) намісництва.

Після революційних подій 1848 р. в державному устрої Австрійської імперії відбувся ряд суттєвих змін. Зокрема, 1848 р. на підставі конституції Франца-Иосипа Буковина була вирізнена з Королівства Галичини і Володимирії в окрему провінцію, яка наступного року набула статусу Герцогства Буковини. У 1850 р. з’явилося поняття коронного краю як регіону з певними політичними та юридичними особливостями. Статус коронних країв, зокрема, набули Галичина і Буковина.

Цього ж року в Галичині запроваджено новий адміністративний поділ — у межах циркулів були встановлені повіти (110-у 12 циркулах Східної Галичини, 68-у 7 циркулах Західної Галичини). Згодом у 1865–1867 рр. було ліквідовано циркули, а кількість повітів зведено до 74.

У 1867 р. Австрійська імперія трансформувалася в дуалістичну монархію — Австро-Угорщину. Австрія, разом з Галичиною, Буковиною й іншими «королівствами і землями, представленими в імперській раді», стала називатися Цислейтанією («земля до Лейти»), а Угорщина та інші «землі корони св. Стефана» — Транслейтанією («земля після Лейти»). Ці назви зумовлювалися поділом держави на дві частини по річці Лейта (слов’янська назва Літава, права притока Дунаю). На чолі двоєдиної Австро-Угорщини стояв імператор Австрії, який одночасно мав титул угорського короля. Спадковий монарх Австро-Угорщини зосереджував усю законодавчу, виконавчу та судову владу, а також вважався єдиним джерелом влади. Обидві частини Австро-Угорщини мали спільну армію та флот, об’єднані фінанси, єдину зовнішню й митну політику. Відповідно існували три спільні міністерства — військове, закордонних справ і фінансів. Для обговорення питань загальнодержавного значення були створені так звані делегації, до яких входило по 60 представників від австрійського й угорського парламентів. Кожна з двох частин Австро-Угорщини мала свій конституційний лад[572].

Австрійську владу (особу імператора) в Королівстві Галичини і Володимирії представляв губернатор. У Буковині до приєднання її до королівства діяла тимчасова військова адміністрація, яка безпосередньо підпорядковувалася Придворній військовій раді у Відні та Генеральному командуванню Галичини і Володимирії у Львові.

У 1849 р. замість губернського управління в Галичині було створено намісництво на чолі з намісником, а в Буковині — крайове управління, яке очолював крайовий президент. Усі зазначені високопосадовці призначалися імператором і були підлеглими йому та його міністрам. Губернаторам і намісникам (крайовим президентам) підпорядковувалися крайові, окружні (повітові) органи управління, управи міст, поліція та інші урядові структури.

Окружну, а згодом повітову ланку державної влади очолювали старости, які призначалися міністром внутрішніх справ, але підпорядковувалися крайовій владі. Старости відповідали за управління в галузі економічного життя, народної освіти, охорони здоров’я та поліції. Найнижчою ланкою державного апарату були війти в селах, підпорядковані повітовим старостам. Міста з власним статутом (у Галичині — Львів і Краків) вилучалися з-під влади повітового старости, і функції останнього виконував магістрат на чолі з президентом міста, якого обирала міська рада строком на шість років, а затверджував імператор.

Імперська влада скасувала попередні органи місцевого шляхетського самоуправління, хоча загалом до революційних перетворень 1848 р. станова система зберігалася. У 1775–1848 рр. в Королівстві Галичини і Володимирії існували Становий («постулатовий») сейм та Постійний становий комітет із семи членів, обраних на 6 років. Компетенція цих органів була доволі обмеженою. Зокрема, головним призначенням сейму було подання скарг (постулатів) монарху, і збирався він украй рідко.

Згодом у процесі конституційних реформ коронним краям була надана певна автономія, уособленням якої стали в 1861–1914 рр. крайові сейми в Галичині та Буковині (як законодавчі органи) та крайові комітети (як виконавчі органи).

Закарпаття не становило в складі Угорського королівства окремої адміністративно-територіальної одиниці і підпорядковувалося владі пожонського намісника. В межах цього намісництва українці (русини) становили більшість населення Ужанської, Бережанської, Угочанської та Марамароської жуп (угорською — комітати Унґ, Берег, Угоча і Мараморош). Представниками влади в жупах були наджупани, які мали політичні та представницькі функції, і піджупани, які підпорядковувалися наджупанам і керували адміністративно-поліцейським апаратом.

У 1849 р. після придушення угорського повстання делегація від Закарпаття звернулася до імператора з проханням, щоб в Угорщині були вирізнені дистрикти за національною ознакою. Вже наступного року було утворено відносно автономний Руський дистрикт із центром в Ужгороді. Водночас активно обстоювалася ідея об’єднання Закарпаття з Галичиною в одне «Руське воєводство», яку, однак, реалізувати не вдалося. З утворенням двоєдиної Австро-Угорської монархії Руський дистрикт було скасовано, і 1867 р. Закарпаття знову опинилося під владою Угорщини.

Організація влади, зокрема й судової, на західноукраїнських землях тривалий час визначалася одноосібними актами імператора в дусі освіченого абсолютизму. Розвиток австрійського конституціоналізму почався лише в процесі революційних подій 1848 р. Після кількох анонсованих, але не реалізованих конституційних проектів 4 березня 1849 р. було оприлюднено октройовану конституцію Франца-Йосипа І Габсбурга (т. зв. Ольмютцьку Конституцію), 12-й розділ якої присвячувався судовій владі. Встановлювалося, що судову владу можуть здійснювати лише державні суди, а патримоніальні (феодальні) суди не повинні існувати. Закріплювалися принцип незмінюваності суддів, відкритість і усність судочинства, можливість оскарження вироків у кримінальних справах, застосування суду присяжних для розгляду найважливіших кримінальних справ, перелік яких мав бути встановлений окремим законом. У параграфі 106 Конституції передбачалося утворення найвищого державного суду, який мав бути третейським судом у спорах між державою та окремими коронними краями, а також виступати найвищою інстанцією у справах про порушення політичних прав і слідчою та найвищою судовою владою у разі звинувачення міністрів і їх заступників та у разі замаху на імператора, зради держави або краю