Читати книгу - "раКУРС"

атракціонами, з літнім кінотеатром, танцювальним майданчиком та станцією поблизу озера, де можна було покататися на човнах, — сказала вона.

З цих слів я зрозумів, що вона не місцева, і запропонував пошукати озеро.

Того дня ми обходили весь старий район міста й знову не ставили одне одному запитань і навіть не познайомилися. Ми не домовлялися про наступну зустріч, але я знову прийшов на місце нашого знайомства, і вона була там. Кілька наступних днів ми вивчали місто, обходячи квартал за кварталом, знаходили щось цікаве для себе, оглянули собор ззовні та зайшли всередину. Іноді зупинялися перепочити в кафе, пили каву і їли морозиво. Ми багато говорили про життя й нічого — про особисте. Я був вдячний незнайомці за те, що вона не лізла мені в душу, не намагалася копирсатися там, і сам намагався бути толерантним із нею.

Одного дня ми проходили повз Центральний ринок на проспекті Хіміків, і я запитав:

— Що тобі зараз хочеться?

— Смаженої картоплі на свіжому салі, — відповіла вона, не роздумуючи.

— То підемо на ринок?

— Ходімо! — погодилася вона.

Ми купили шматок сала, картоплю й пішли до мене додому. Дівчина не питала, чиє це житло, вона пішла на кухню й узялася чистити картоплю, я порізав сало, поклав на сковорідку. Ми робили це так просто й злагоджено, ніби не були випадковими знайомими, а давно жили разом. Потім сиділи на невеличкому балконі на низеньких стільчиках за табуреткою, яка нам слугувала столом, знову багато говорили про життя, людські стосунки, я розказав дівчині ще одну притчу Бруно Ферреро про справжнє життя. У ній розповідається про одне поселення, яке дотримувалося давнього звичаю рахувати хвилини щастя впродовж усього життя людини, щоб після смерті підбити час, коли людина була по-справжньому щасливою.

— Навіщо такі підрахунки? — дівчина здивовано поглянула на мене.

— Вони вважають, що лише час, коли людина відчувала себе щасливою, є справжнім прожитим часом, тому на могилі вказують саме такий час, а не насправді прожиті роки, — пояснив я.

— Цікаво, скільки такого часу в мене? — задумливо промовила вона. — Важко сказати, бо щастя зазвичай минулого часу.

— Згоден. Про те, що були по-справжньому щасливими, ми дізнаємося згодом. А зараз ти щаслива?

— Якщо взяти добу, то ні, якщо ці хвилини, то так, — відповіла вона.

Я відчув, що зараз пролунає подібне запитання, тому поспішив відповісти:

— Аналогічно.

Дивно, але мені й на думку не спало спитати її ім’я. Необтяжуючі стосунки, спокій та спілкування — ось те, що було зараз потрібно нам обом. Вона пішла, і ми знову не домовлялися про наступні зустрічі.

Наступного дня її не було на звичному місці зустрічей, не приходила вона ще два дні. На третій день був суд. Я думав, що склалося на краще, коли не зустрів дівчину три дні поспіль: мені потрібно було зібратися й пережити доленосний день. На суд приїхала мама. Вона хвилювалася більше, ніж я сам. Я намагався її заспокоїти, але виходило це не дуже вдало, і врешті-решт її надмірне хвилювання передалося й мені, і я провів безсонну ніч. Наступного дня ми пішли до приміщення суду, де було призначене слухання на десяту годину ранку.

Далі все відбувалося ніби не зі мною. Я намагався вслуховуватися в слова судді, але інформація ніби розліталася непомітними молекулами навколо мене, і її не можна було зібрати докупи, щоб зрозуміти зміст. Я був в оціпенінні й боявся проґавити вирок суду. Із зачитаного суддею моя свідомість сприйняла лише те, що мене звільнили від кримінальної відповідальності. Стало душно, забракло повітря, і я підійшов до відчиненого вікна.

«Невже все? Невже кінець?!» — стугоніли запитання в скроні, коли я вийшов із приміщення суду.

— Мені й досі не віриться, що вже все позаду, — сказала мама.

Її голос повернув мене в реальність. Так, суд позаду, попереду — нове життя. Шуміли верхівками старі дерева, по траві стрибали горобці, збираючи якісь зернятка, на тротуар приземлився сірий голуб і поглянув на мене. Життя тривало, і те, що трапилося зі мною, було позаду. У минулому лишилось і хороше, і лихе, я був у теперішньому часі, і він був моїм. Майбутнє, як завжди, трохи лякало, воно було невідомим і хвилюючим, але я точно знав, що в ньому вже ніколи не буде мене у формі козаків чи ополченців.

— А ось і Анатолій Андрійович! — радісно сказала мама, помітивши чоловіка, який прямував нам назустріч. — У нас усе добре! — здалеку крикнула йому.

Майор підійшов, привітався, усміхнувся й промовив:

— Я ж казав, Женю, що все буде добре. Потрібно лише вірити в хороше.

— Дякую вам! — сказав я й запросив у гості на чай із тортом.

— Женю, дякую, — відповів він і поглянув на маму, — але я обіцяв твоїй матері показати один чудовий ресторанчик.

— Так. — Мама сором’язливо поглянула на чоловіка, а потім винувато — на мене. — Сину, ми з тобою вдома ввечері тортик із чаєм…

— Добре, — усміхнувся я. — Відпочивайте, я все зрозумів.

— Женю! — крикнула мені навздогін мама.