Читати книгу - "П’ятий номер"

Микола його не переслідував. З розбитої брови стікала в нього кров, і він закинув раптом голову, щоб глянути на небо. Було воно глухе й непрозоре, тільки в східному кутку стояло розтовчене коло місяця з великим обідком навколо. Тоді почув Микола, як зашуміла вода від греблі, однотонно й спокійно, і так само однотонно й спокійно загавкав десь пес.

Микола ступив через калюжу, та ледве не впав, перечепившись через якийсь клунок. Підняв той клунок, був він важкий і м’яко вгинався під пальцями. Заклав той клунок під пахву і рушив додому, вряди-годи змазуючи затиллям долоні кров із брови.

Минув довгий дощаний сарай, на стіні якого й зараз посвічувалися золоті сучки, і відчинив хвіртку. На нього повіяло знайомими запахами нагрітих за день дощаних, критих толем сараїв і карболки від нужника. Ішов під дерев’яні сходи, і вони натужно рипіли. Микола подумав чомусь, що цей рип і шум води від греблі – одна мелодія, і відчув глухий біль у серці. Кров знову натисла йому на брову, а тоненька цівочка спустилася до носа. Він раптом зрозумів: ця тиша довкола нього недаремна: історія, в яку він уплутався, закінчилася. Йому знову треба покидати рідний дім і рідну вулицю та й ту жінку, котра чекає на нього за цими ось дверима.

Він легенько постукав. Почулися знайомі м’які кроки, і він трохи не заплакав, прислухаючись до цих кроків.

– Це ти, Миколо? – запитав знайомий голос.

– Таж я! – відказав він хрипко.

Ганя там, за дверима, почала відкидати защібки, було їх на дверях аж три, а він спробував ретельніше втерти з обличчя кров.

– О! – вигукнула вражено Ганя. – Що це з тобою?

– Потім розкажу, – він переступив поріг. – Дай скоріше вмитися. Він поклав на столик брудний пакунок.

– Це що? – трохи наполохано спитала Ганя.

– М’ясо, – сказав він, виставляючи поперед себе руки, одну чорну, а другу червону… – Приніс оце тобі на хазяйство.

Вона злила на ті його руки: вода скаламутніла і зрожевіла – він почав з фуркотом умиватися. Струмені дзвінко задзебоніли у миску, а за хвилю він звів уже зовсім просвітлене лице.

– Чи не із Степаном це ти? – спитала вона перестрашено.

– Атож! – відказав він, пробуючи всміхнутися.

Сидів, відкинувшись на спинку стільця, із замотаною головою і з напівприплющеними очима.

– Так я й знала, – сказала Ганя, втираючи сльозу. – Знала, що ти цього так не покинеш.

Він відчував смуток. Як завжди, коли йому доводилося таке робити: на серці важка пригніта і не менш важка пригніта на плечах.

– Тепер я вже їм нічого не винен, – відказав він, ледве повертаючи язиком.

– Це я винувата, – сказала Ганя. – Знала, що ти такий, і от, бач, не втерпіла: пожалілася…

– А кому б ти могла пожалітися іще? – м’яко спитав він, дивлячись на глухо запечатане темрявою вікно.

– Та хай би воно у безвість пішло! – сказала з серцем Ганя. – Тепер ти заварив кашу.

– Я вже їм нічого не винен, – уперто повторив він і аж зубами скреготнув: перед його очима хитнулася мертва коров’яча голова. Побачив напружені, вкриті потом лиця і руки, що схопилися за мертву худобину й тягли її. «Оцього, мабуть, робити не треба було», – подумав він і приплющився.

– Тікати тобі треба, – сказала Ганя. – І зараз-таки!

– Таж треба, – скривив він вуста, дослухаючись до смутку, що гуляв йому в грудях. – Але до ранку я ще з тобою пробуду.

– Горе ти мов! – зітхнула Ганя.

– Люблю я вас усіх, – глухо сказав Микола. – Тебе і того нашого бурмила. І Сашка я любив, як брата, бо такий він був, той Сашко, як дитина!

– І що ж доказав? Знову мусиш тікати!

– Може б, і ти зі мною поїхала? – спитав він покірливо.

– Таке щось кажеш – і не думаєш. А квартира?

– Кинули б ми цю квартиру. Все б тут кинули.

– Там ти теж у якусь історію влізеш.

– Там не влізу. Я там з людьми добре живу. Мене люблять, і я їх люблю. А ти ж знаєш, який я!

– Таж знаю!