Читати книгу - "Багряний рейд"

— Права я. У вас обох справді нема розуму. Скажи, Максиме, що це — фантазія, так не може бути.

— Може. Мусить. Тому буде.

Коломієць вирішив не пояснювати їй, чому готовий діяти, чим би не загрожувало.

— Отак просто засядете в лісі, нападете на автоколону?

— Хто сказав — просто? Не просто. Та ми це зробимо.

Він говорив серйозно, Чуб ствердно кивнув, Майя оцінила й відчула — дедалі більше проймається повагою до незнайомців, ще зовсім недавно — страшних озброєних мужчин. Ледь не зірвалося: два роки під німцями чекала, що отак, пізно, постукають і прийдуть наші партизани.

Хоча…

Хто сказав, що ці двоє — зовсім чужі.

— До того часу я мушу вас заховати.

— Можеш вигнати, як боїшся. Зрозуміємо.

— Кого боятися? Тепер у хаті двоє таких захисників. Кажу ж, Гордієнко прийшов, поїв, поспав і пішов.

— Вирішили. Але є ще одне. Чи до тебе, чи зможеш помогти…

— Не знаєш, Максиме, спитай.

— Ти бач, уже освоїлася дівка! — реготнув Чуб.

Коломієць пропустив це повз увагу.

— Про Щербаня чула щось?

Справді, несподівано.

— Про нього тут усі чули. Місцевий. Ти до нього щось маєш?

— Познайомились днями. Знайти б його. Тим більше — місцевий.

— Чому я повинна знати, як знайти бандита?

— Нічого ти не повинна. Бач, тому й сумнівався.

— Дарма.

— Тобто?

Очі Майї переможно зблиснули. Чи не вперше за останні дні вона відчула — від неї справді щось та й залежить.

— На базарі в Макарові є така тітка Павла. Її всі знають. Ну, не аж так усі — багато хто. Я сиділа з нею… А, пусте, — відмахнулася. — Тітка Павла напевне може звести з кимось, хто приведе до Щербаня. Або підкаже, кого треба шукати. Так мені здалося. Навряд чи дуже помиляюся.

Коломієць і Чуб знову перезирнулися.

— Тітка Павла, кажеш?

— Так її називають.

— Мені потрібен цивільний одяг, — сказав Коломієць.

Кров.

Фомін не гидував, і це не набута риса. Він знав таких, котрі приходили в каральні органи, начитавшись книжок і надивившись фільмів про мужніх чекістів із полум’яними очима. Побачивши бруд реалій, крутили носом. А коли розуміли — нічого не зробиш, треба все приймати, інакше самого спишуть за невідповідність, усе ж намагалися, скільки можна, вдавати з себе чистюль, не закалятися. Усе одно потім звикали, та Фомін таких не любив, навіть дивився косо й підозріло. Не ходив він і на фільми на кшталт «Помилки інженера Кочина», нотаток товариша Шейніна[28] теж не читав, хоч для загального ознайомлення перегорнув.

Любив комедії, міг передивлятися багато разів, щиро вважав їх справжніми — тут ніхто нікого не дурить. Впала людина — сміх, отримала чимось важким по голові — регіт. Взагалі чудовий жанр: можна бити людину, скільки завгодно, це вітається, ще й оплески в залі — давай, ще раз, так його…

Тож до крові звик одразу. Не розбивши шкаралупу, яйце не з’їси. Та й горіх треба лущити. Йому зазвичай траплялися міцні горішки. Цей полонений — не виняток.

При ньому були документи, але Фомін на них не зважав. Усе одно фальшивка. Така сама, як в інших; тож долучив їх до колекції в сейфі, потім треба розібратися, де їх клепають. Адже бланки справжні, потягни за ниточку — приведуть до виробника, де б той не ховався. Війна, бардак кругом, фронт — не виняток, там взагалі сам чорт ногу зламає. Але державна безпека й військова контррозвідка працювали чітко, як усякий налагоджений точний механізм. Помилитися можна командирам на передовій, щось не узгодили, десь не домовились, чогось не врахували — нехай, солдати виконають будь-який наказ. У тилу помилка коштує значно дорожче, тож про бездоганну й оперативну роботу відповідні відомства дбають. Тому вирахують підпільні друкарні, взяти слід — справа часу.

До свого бранця звертався на прізвисько.

Дунай.