Читати книгу - "Джовані Трапатоні"

розважливо зазначив пан Гай та жестом випроводив Родмана за двері.

— Збиратись у дорогу? — вже вийшовши із кабінету, запитав Родман.

— Знову за своє? — незадоволено зашипів на дворецького хазяїн. — Знову мотлоху якогось назбирав? Скільки можна тебе вчити — не прив’язуйся до речей!

— Ну хоча б одну валізку із львівськими сувенірами на пам’ять, — жалібно простогнав Родман.

— Я бачу, тебе тут розбестили добряче.

— Ну, будь ласка, — ще жалібніше застогнав дворецький, скрививши благальну міну. — Ну хоча би пару вишиваночок — на пам’ять.

— Я сказав — ні! — строго мовив хазяїн та жестом показав, що усі благання марні. — Чекай за дверима!

Як тільки Родман причинив двері, пан Гай підвівся і з цікавістю пройшовся по кабінету.

— Дивне відчуття, — прошепотів він, зробивши пару кроків. — Три тисячі років не ходити ногами… І ось, на тобі, будь ласка… Таке щастя. До речі, Максимку, я забув запитати про твоє останнє бажання? Кажи, любий, — лагідно мовив він, підійшовши до заплаканого ворона. — Ти маєш право на останнє побажання.

— Що… — ледь чутно прошепотів ворон, перелякано прислухаючись до свого нового голосу. — Що… Що означає ДДТ?

— Милий мій, твої масштаби мене тішать, — посміхнувся хазяїн. — Але тобі вже варто відвикати від таких масштабних запитань. Тепер твій максимум — прожити день наступний і не померти з голоду на смітнику.

— Що означає ДДТ? — механічно повторив ворон, обливаючись сльозами. — Що це означає?

— Любий Максимку, — знову посміхнувся він, — знати код імені, значить, володіти силою. Хто знає коди — той вершить долі. Я, на жаль, не вершу долі… Але знаю певну мізерну кількість кодів. Ці знання дають мені можливість жити. Навіть мізерні знання потаємного надають велетенську силу — велетенську владу. Ось такою буде тобі моя відповідь.

— Ви так і не сказали…

— Так і не сказав, — задумливо погодився хазяїн та ніжно погладив ворона по голові. — Дякую тобі, милий, за все. Ти дійсно був страшенно обдарованою особистістю у всьому. Щиро дякую тобі за наше спілкування.

— Я… Я більше так не буду… Будь ласка, благаю вас, віддайте… Я не буду… Чесне слово… — слізно забубонів ворон.

— Язик твій забираю — німим тебе нарікаю! — владно вигукнув пан Гай, і ворон одразу стих. Він старанно намагався ще щось сказати, пояснити… Але його дзьоб тільки шипів та булькав. Ані слів, ані благань не було чутно.

Хазяїн схопив ворона за шию і, відчинивши вікно, викинув його на вулицю. Потім з огидою глянув на руку, дістав хустинку та прискіпливо протер долоню.

— Родмане!

— Я тут, хазяїне! — Дворецький забіг до кабінету.

— Час у дорогу!

— Куди накажете летіти?

Макс Гай кинув погляд на глобус, що стояв на столі, та недбало штрикнув його каблуком. Глобус дзиґою завертівся, і контури материків миттєво змішались у суцільну пляму.

Гай, прибравши ноги зі столу, підвівся та навмання ткнув пальцем у земну кулю. Земна куля рвучко зупинилась, і материки знову набули своїх тонких контурів.

— Знову Європа? — з огидою поморщившись, прошепотів Макс Гай. Він зневажливо дивився на материк, у який вп’явся його кістлявий палець, і кривився. — А я сподівався в Америці погостювати… А тут такий казус…

— Господарю, — услужливо прошепотів Родман, — а ви крутоніть його ще разочок… Адже все у вашій владі…

— На жаль, не все… — замислившись, промовив Гай, підвівши на Родмана свій важкий погляд. — Запам’ятай, ідіоте, перекручувати — не можна… Це на невдачу.

— О, я запам’ятаю цю вашу мудру думку, — улесливо пробубонів Родман.

— Краще записати. Ти знаєш — я не люблю повторювати двічі, — вже більш спокійно порадив Гай і нарешті зняв свій палець із земної кулі. Він здивовано та незадоволено примружився, аби прочитати назву міста.

— Цей жадібний дурко, що, мав поганий зір? — зло запитав він чи то у Родмана, чи то сам у себе.

— Мінус дві діоптрії на кожне око, — пошепки повідомив Родман. — Але окулярами не користувавсь… Із невідомих причин колишній господар ігнорував цей свій недолік…

— Певно, йому просто шкода було на себе витратити зайву копійчину? — знову-таки чи то запитав, чи то ствердив хазяїн та нахилився, аби прочитати назву міста, на яке вказав його палець.

— Що, хазяїне, Росія? — із цікавістю запитав дворецький, дивлячись, з якою огидою скривився його господар.

— Гірше, — зневажливо відповів пан Гай.

— Невже? — здивовано прошепотів Родман. — А ось львів’яни вважають, що гірше за Росію нічого бути вже не може.

— Вони помиляються, — строго буркнув хазяїн та рвучко розвернувся до дворецького: — Ти німецьку знаєш?

— Жодного слова, — сором’язливо відповів Родман.

— Доведеться вивчити, мій любий! Ми летимо у Мюнхен!

— А там є якісь сувеніри? Ну, вишиванки, глечики чи там писанки?

— Родмане, не дратуй мене своїми сувенірами! У Мюнхені я знайду тобі інше хобі! — нервово вигукнув пан Гай та, підвівшись, рвучко рушив до дверей. У шпаринку між якими старанно намагалося протиснутись воронове крило.

— Максимку, милий, вибач! — зло прошипів хазяїн, вхопивши ворона за горло. — Я трохи схибив… Із твоєю гординею тобі куди легше померти, ніж тинятися по смітниках! Тож віддамо все на