Читати книгу - "Сини Великої Ведмедиці"

— А якщо вона зовсім не прийде? — трохи згодом спитав Часке.

Гапеда нічого не відповів.

Хлопці чекали й чекали. Гапеда вже ладен був повірити, що. Часке, може, й має рацію. А що, як вона зовсім не прийде? Мабуть, уже глибока ніч, і колись знову має настати день. Але тут, у печері, цього не побачиш!

Гапеда поступово звикся з думкою, що їх чекання даремне. Він так уже був переконаний у цьому, що перелякано здригнувся, наче його схопила рука ворога, коли до нього долинув якийсь дивний звук. Чи це йому причулося? Він став дослухатись і тієї миті відчув, що Часке поклав йому на плече руку.

— Вона йде.

Хлопці підвелись і стали перед виходом, що вів з печери. Тут вона не пройде. Гапеда відчув, що рука Часке була холодна.

З протилежного боку печери, в одному з ходів, що вели далі вглиб гори, щось, тихо зачалапало. Хлопцям було знайоме оце чалапання великих, м'яких ведмежих лап. Повільно, повільно воно наближалось. Раптом стало тихо. Потім знову зачовгало і зашурхотіло по вологих, шерехатих виступах скелі.

Вона йшла. В цьому не могло бути жодного сумніву.

Хлопці непорушно застигли.

Чалапання знову припинилось, і тихе, погрозливе, приглушене урчання донеслося з темряви. Це було грубе урчання, ще грубіше й гучніше, ніж урчання страшного сірого ведмедя, яке доводилося чути хлопцям під час ведмежих танків. Широко розплющеними очима вони намагались пронизати темряву. Але нічого не було видно. Тільки ще якийсь шум почули хлопці, але не могли його зрозуміти. Було таке враження, начебто щось, шкандибаючи, рухалося навколо ведмедиці.

Потім здалося, ніби величезна тварина посковзнулась і плюхнулась. Почулося страшне гарчання, що моторошно розляглось по печері багаторазовою луною. Поволі знову зашльопали лапи. Певно, вони були неймовірно великі. Пазури дряпали по камінню.

Хлопці знали, багато дечого про ведмедя. На свої лапи звір покладався, коли нападав. Він валив жертву, обхоплював її лапами, стискував і душив, а коли вона намагалася втекти, бив її лапами і гострими пазурами шматував тіло. Зуби його теж були жахливі.

Гапеда на мить заплющив очі, щоб зібратись з думками. Знепритомніти він не мав права. Це боягузтво. Він мусить бути стійким. Його рука, що лежала в долоні Часке, заціпеніла.

Страховисько начебто зупинилося; човгання лап стихло. Воно нюхом почуло хлопців і сердито та погрозливо заурчало. По звуку, що розлягався високо над ними, хлопці збагнули, що це, мабуть, величезний звір. Він був вищим за них, хоч, певно, ще стояв на всіх чотирьох і не підводився.

Це була велика ведмедиця.

Гапеду оповив якийсь дивний спокій. Виходить, злий дух казав правду, і добре, що вони з Часке прийшли сюди. Гапеда думав про вождя Токай-іхто. Його хлоп'яче серце було віддане йому всією силою любові і захоплення, на яке тільки було здатне. Він знав, що Часке-Широконогий почуває те саме. Отже, тут вони стоятимуть, поки ведмедиця не візьме їх у жертву. А Токай-іхто повинен жити, навіть не знаючи, що тут сталось.

Страховисько тепер зупинилося посеред печери. Хлопці не бачили його, вони тільки уявляли собі його величезну тушу. Знову почулося погрозливе, могутнє урчання.

Хлопці стояли мовчазно й нерухомо, мов скам'янілі. З жахом слухали вони, як великі кігті шкрябали скелю, ніби чудовисько їх гострило. І знову донісся якийсь інший, незрозумілий для них шум. Здавалось, ще якась істота рухалася поряд з чудовиськом.

У вологому, задушному повітрі, яким дихали хлопці, пахло ведмедем. Але не тільки ведмедем. Пахло також і кров'ю. Мабуть, страхіття недавно щось жерло, і з його морди ще капала кров.

Брати не рухалися з місця. Гапеда відчував, як по тілу збігали краплини поту, хоч ноги його в мокрих мокасинах заклякли. Він не знав, скільки часу вже простояв тут з Часке. Наче цілу вічність. Відчуття часу в цій печері не існувало. Тут не засяють зорі і не зійде сонце. Тут не почуєш щебетання птахів. Скільки годин минуло? Чи прокинулися вже чоловіки у таборі і ще вдосвіта, озброєні стрілами й луками, подалися на полювання? Чи стрибнули вже Молоді Собаки в шумливий потік і, сміючись, оббризкують одне одного? А Грозова Хмара, єдина, яка могла щось підозрівати, чи вона ще й досі спокійно спить, загорнувшись у теплу ковдру?

Гапеда відчув, тримаючи руку Часке, як по його кремезному тілу пробігло легке тремтіння. Вже не одну годину вони простояли тут на варті. Але ведмедиця не підходила ближче. Лише іноді чути було дряпання пазурів і хрипке урчання, схоже на стогін. Може, вона знала, що сьогодні вночі сама мусить умерти, коли вб'є Токай-іхто? Ведмедиця була старезна і мудра; звичайно, вона знала про це.

Урчання, що відлунювало од усіх стін, як неминуча погроза, стало гучнішим. На дні печери знову почулось чалапання. Страховище звелося на рівні. Гапеда випустив руку Часке і обійняв його за плечі. Часке зробив те саме, і так хлопці застигли, міцно притиснувшись, майже обхопивши один одного. Коли вона підійде, то нехай візьме обох, обох відразу, як одну людину. Хлопці випросталися, готові до всього, бо години чекання минули і нарешті настав вирішальний час.

Чудовисько підходило все ближче й ближче, потрясаючи тишу печери грізним, лютим пирханням. Чутливі вуха хлопців точно знали, на якій віддалі воно було від них, — ось їх розділяє п'ятнадцять кроків, десять, вісім… Вони вже чули дихання звіра. Якийсь незрозумілий дух ударив їм у ніс. Це, як і раніше, був дух ведмедя, але тепер все гостріше пахло кров'ю. Проте до цього домішався ще якийсь інший запах. У вологій млі печери раптом потягло гаром. Що за диво?

Велика ведмедиця знову зупинилась. Коли б тільки вони могли її побачити. В темряві так страшно.

Все сильніше пахло горілим, смаленою шкурою.

Раптом у темряві замиготіло слабке світло. У жовтих відблисках полум'я з мороку виринули, нагадуючи казкові істоти, вологі