Читати книгу - "Четверо в яхті"

добре! — перебив Бальбінський. — Ходімо, малий, ні — так ні.

— Якщо про це йдеться, — раптом сказав вусатий ввічливіше, — зайдіть до Подсядли. Ось, друга хата з краю.

Через луку, яка висохла від спеки, вони пішли назад у село. Садиба Подсядли була чиста, хата вибілена, велика, і біля вікон росло кілька вишеньок з тонкими гілками, дрібним листям і зеленими ще ягодами.

Хазяїна застали в хаті. Це був здоровий тридцятирічний блондин з довгим прямим носом і величезними руками.

Коли Бальбінський висловив здивування, що він не приєднався до тих, хто сидів над озером, Подсядло розсміявся.

— Що це за ловля! З берега? В цю спеку? Я так ловив, коли мені було шість років. Та й яка тепер риба!

— Гарна у вас хата. — Бальбінський оглянув велику світлу кімнату, трохи скупо умебльовану.

— Це не дивно! — відповів довгоносий. — Я міг брати і вибирати. Приїхав сюди першим.

— Коли це було? — спитав одразу Бальбінський. — В сорок п'ятому?

— Авжеж. У сорок шостому тут уже не було жодної вільної хати!

— Влітку?

— Куди там! Я був тут уже в лютому.

Бальбінський не приховував свого здивування.

— А хто вас сюди пустив? Тут ще бої точилися…

— А я нікого не питав.

— Не може бути! На кордоні були пости. І хто з півдня…

— Я не з півдня, з півночі.

— Не розумію. Звідки?

— З-під Ангербурга. Ну, тепер Венгожев.

— Як це, ви мазур?

Подсядло заперечливо похитав головою. Загадка з'ясувалася швидко: він був полоненим з вересня, в сороковому році відбирали робітників для роботи в полі, він потрапив до одного поміщика під Венгожевом і працював у нього близько п'яти років; у січні сорок п'ятого сховався, щоб не відступати з німцями, і так залишився.

— За п'ять років я пізнав цей край і сказав собі: якщо для невільника він був гарний, так коли я буду сам собі хазяїном…

— Чому ви не залишились під Венгожевом?

— Невесела місцевість. Переважно болото. Ну й той поміщик мав надто великий маєток. Я б сам не справився.

— А чому ви обрали саме Івішки?

— Бо сюди наших з-під Венгожева посилали. Вони такі дива мені розповідали…

— Про Івішки?

— Ні, про Гожиялки.

Бальбінський мимоволі поглянув на Андрійка, той терпляче ждав: наближалася суть справи.

— Казали, що земля хороша, робота легка, пан ласкавий, — вів далі Подсядло. — Що з табору вибирають найкращих, щоб сюди послати, що…

— Ну?

— Ну, ви знаєте, які розмови серед полонених. Що там годують добре, не так, як у них, бруква й бруква.

— І тому ви…

— Саме тому. Так наслухався цього базікання, що Гожиялки почали здаватися раєм. Ну, а коли прийшли радянські війська, я зібрався, манатки в мішок і в дорогу. Нелегко було, ви собі навіть уявити не можете. В лісі ще есесівці цілими зграями ходили. А в кожному містечку стояли війська. Ну й холодно, голодно… Від Миколайок я по льоду. Зима була сердита. Прийшов. Дивлюсь, Гожиялки — садиба як садиба, тільки пуста. Палац занадто великий, бараки занадто брудні. Тоді я в Івішки. А тут, кажу вам, пустеля. Бери, вибирай! Перші кілька тижнів я просидів тихенько сам. Військо в Миколайках, туди ніякого шляху, близько ліси, в лісах есесівці. Часом вийду вночі — тихо, зірки блищать. І тільки то тут, то там чути постріли. Світла не запалював, де там!

— А їжа?

— Яка там їжа! Звариш кілька картоплин, от і вся їжа…

— А де ви їх брали?

— Ну, що тут говорити — ходив, шукав. Як це кажуть — мародерствував.

— Тут?

— Знаєте, коли я сюди прийшов, тут усюди було пусто. Слово честі. Льохи пусті, а картопля в полі не викопана.

— То куди ж ви ходили? До Гожиялок?

— Звичайно, заглядав і туди. Тільки боявся, щоб на банду не наскочити — дуже близько пуща.

— Ну й що ж ви там знайшли?

— Нічого такого. І там було пусто, наче всі давно вибралися. І там картопля не викопана. А що банда там ходила, це точно.

— Есесівці?

— А хто ж інший? Я колись заліз там у таку башту…

У Андрійка серце стислося. Він дивився на Подсядла, роззявивши рота.

— Ну? — мимоволі повторив Бальбінський. Він глянув на Андрійка, посміхнувся якось вимушено, запалив цигарку.

— Ну, дивлюсь, хід на горище зачинено. Я плечем спробував — не вийшло. Ви бачите, я не слабак. Але й не здригнулося! Ну, я зліз, що ж робити. Навіть почав після того рибу ловити. Ходив по замерзлому озеру, побачу десь на мілині рибу — стук обушком по льоду.» Глушив, значить…

— Так, так, — перебив Бальбінський. — Ну й що? З цією баштою?

— Я вдруге вибрався. Мабуть, через тиждень. Заглядаю в башту, а там дірка! В стелі, значить! Двері, яких я й не здвинув, розламано вщент!

— Не може бути! — вигукнув Андрійко.

— Так, так! Мене аж у піт вдарило. Може, думаю, тут хтось є, ще мене рубоне з-за рогу. Прислухаюсь — тихо. Ну, тоді я потихеньку на горище. Там пусто. Тільки різне дрантя, пилюка, пацюки. Ну, думаю, якщо хтось двері порубав, то, мабуть, знав, де що лежить, після нього вже нічого тут робити…

— Коли це було? — спитав Бальбінський, затягуючись цигаркою. — В лютому, березні?

— Напевне, це вже був березень! — Подсядло трохи подумав. — А може, й лютий. Важко після стількох років пригадати. А вам це навіщо?

— Нічого, так собі. В усякому разі не в квітні чи травні?

— Ні! Пам'ятаю, лід ще стояв. Я виходив звідти навшпиньках. А як