Читати книгу - "Дорогами Маклая"

унеможливить досягнення довіри в тубільців, тобто знищить усі шанси на успіх задуманої справи. Що більше я обмірковував своє становище, то ясніше ставало мені, що моя сила має полягати в рівновазі і терпінні. Я залишив револьвер дома, але не забув записника й олівця.

Я мав намір іти в Горенду, тобто найближче до моєї хатини село, та в лісі ненароком потрапив на іншу стежку, що, як я гадав, усе-таки приведе мене в Горенду. А коли побачив, що помилився, то поклав іти далі тією ж стежкою, бо певен був, що й ця виведе мене до якогось селища.

Я поринув у роздуми про тубільців, яких, по суті, майже не знав, про зустріч, що мала відбутися, — тож вельми здивувався, коли опинився нарешті коло села, але якого — не мав анінайменшого уявлення. Чулися кілька голосів чоловічих і жіночих. Я спинився, щоб зміркувати, де я і що має зараз статися. Поки я стояв, розмірковуючи, за кілька кроків від мене вигулькнув хлопець років чотирнадцяти або п'ятнадцяти. Ми мовчки якусь секунду зачудовано дивились один на одного… Говорити я не вмів, підійти до хлопця — означало налякати його ще більше. Я далі стояв на місці. А хлопець щодуху подався назад у село. Кілька гучних вигуків, жіночий вереск, а потім — цілковита тиша.

Я вийшов на майданчик. Грума озброєних списами людей стояла посередині, пожвавлено, але впівголоса розмовляючи між собою. Інші, всі озброєні, стояли осторонь; ні жінок, ні дітей не було — вони, очевидно, поховалися. Мене побачили, й кілька списів піднялося, деякі тубільці прибрали войовничу позу, начебто наготувалися кинути гипса. Кілька вигуків та коротких фраз з різних кінців майданчика — й списи опустилися. Стомлений, почасти неприємно здивований зустріччю, я повільно йшов далі, роздивляючись навколо і сподіваючись побачити знайоме обличчя. Такого не знайшлось. Я зупинився біля «барли», і до мене підійшли кілька тубільців. Зненацька пролетіли, не знаю, навмисне чи ненароком, пущені одна за одною дві стріли, дуже близько від мене. Тубільці, що стояли поряд, голосно заговорили, звертаючись, певно, до тих, хто пустив стріли, а потім, звертаючись до мене, показали на дерево, начебто хотіли пояснити, що стріли пустили з метою забити птаха. Але птаха там не було, і я подумав, що тубільцям захотілося знати, як я зреагую на сюрприз — зовсім близько пролетіли від мене стріли. Я помітив, що одразу ж, як пролетіла перша стріла, багато очей вп'ялися в мене, наче вивчаючи моє обличчя, але, крім виразу втоми і, може, деякої цікавості, мабуть, нічого не побачили на ньому. І я, в свою чергу, почав роздивлятися навколо — усі понурі, стривожені, невдоволені обличчя й погляди неначе промовляли, чого я прийшов рушити їхнє спокійне життя.

Мені самому якось стало незручно, нащо я прийшов бентежити цих людей? Ніхто не кидав зброї, за винятком двох чи трьох стариків. Тубільців ставало дедалі більше; здається, друге село було недалеко і тривога, викликана моїм приходом, дійшла й туди. Мене оточила невелика юрба; двоє чи троє говорили дуже голосно, якось вороже позираючи на мене. При цьому, начебто підкріплюючи свої слова, вони вимахували списами. Один з них навіть так знахабнів, що, сказавши якусь фразу, якої я, звичайно, не зрозумів, раптом розмахнувся списом і ледве не влучив мені в око чи в ніс. Рух його був незбагненно стрімкий, і, звичайно, в тому, що мене не поранили, не моя заслуга — я не встиг навіть зрушити з місця, — а порятувала мене спритність і точність руки тубільця, який устиг зупинити вістря свого списа за кілька сантиметрів від мого обличчя. Я відступив кроків на два вбік і міг розчути кілька голосів, які несхвально (що мені могло й здатися) поставилися до такої безцеремонності.

Цієї миті я був задоволений, що зоставив револьвер дома, бо не мав певності, що лишився б так само спокійним, якби мій супротивник надумав повторити свою спробу.

Моє становище було дурне: я не вмів говорити, і краще було б піти собі, та мені страшенно захотілося спати. Додому йти далеко. А чому б не поспати тут? Усе одно я не можу говорити з тубільцями й вони не здатні мене зрозуміти.

Довго не розмірковуючи, я наглядів місце в затінку, приволік туди нову циновку (досить було побачити її, як одразу сяйнула думка — спати тут) і з величезною насолодою розлігся на ній. Заплющити очі, стомлені сонячним світлом, було дуже приємно. Довелося, проте, напіврозплющити їх, щоб розв'язати шнурки на черевиках, розстебнути гетри, попустити пояс і знайти щось під голову. Я бачив, що тубільці стали півколом трохи віддалік від мене, очевидно, чудуючи і вгадуючи, що ж буде далі.

Перед тим як знову заплющити очі, я побачив того самого тубільця, який ледве не поранив мене. Він стояв недалеко і роздивлявся мої черевики. Я пригадав усе, що сталося, й подумав, що все це могло б скінчитися дуже сумно, і в той же час промайнула думка, що, може, це тільки початок, а кінець ще попереду. Та коли вже судилося бути вбитим, то хіба не все одно, як це станеться — стоячи, сидячи, лежачи на циновці чи уві сні. Далі я подумав, що якби довелося вмирати, то усвідомлення того, що при цьому двоє, троє, а то й шестеро диких також поплатилися життям, було б вельми невеликою втіхою. Відчув знову задоволення, що не взяв револьвера.

Коли я засинав, мене захопили голоси птахів; різкий крик вертких лорі кілька разів примушував мене прокинутись; своєрідна жалібна пісня «кокі» (Chlarnudodera), навпаки, заколисувала; стрекіт цикад також нітрохи не заважав, насилав сон. Мені здається, я заснув швидко, бо дуже рано встав і, пройшовши години дві майже все по сонцю, від незвички відчув велику втому, особливо втомилися від яскравого денного світла очі.

Прокинувся, відчуваючи себе дуже свіжим. Судячи з місця розташування сонця, мала бути щонайменше третя юдина. Отже, я проспав понад дві години. Розплющив очі і побачив кількох тубільців, які сиділи навколо циновки, кроків за два від неї; розмовляли впівголоса й жували бетель. Вони були без зброї й дивилися на мене вже не так понуро. Я дуже пошкодував, що не вмію ще розмовляти з ними. Вирішив іти додому й почав чепурити свій костюм. Ця операція дуже зацікавила папуасів, що сиділи навколо мене. Потім