Читати книгу - "Дорогами Маклая"

я підвівся, кивнув навсібіч головою і пішов назад тією самою стежкою, яка тепер здалася мені коротшою, ніж уранці…»

Опинившись перед смертельною небезпекою, Маклай, щоб показати свої добрі наміри, знайшов найпростіше: ліг на циновку й заснув. Лежачий не страшний, по-перше, а по-друге, лежачого не б'ють. Якщо вони справжні люди, як те, всупереч європейським світилам, стверджував академік Бер, то все зрозуміють і не вб'ють.

Звичайно, щоб зважитися на такий вчинок, треба мати неабияку мужність. Але іншого безпечнішого способу продемонструвати перед папуасами свої наміри в тій ситуації у нього не було. І Маклай зважився на крайній ступінь ризику, ще не знаючи, хто має слушність: європейські антропологи чи академік Бер. Адже ні одна, ні друга сторони не мала анінайменших доказів. У Європі папуасів вважали за позбавлених розвинутого розуму мавпоподібних істот тому, що такий висновок буцімто випливав з дарвінівської теорії еволюції видів (його книга «Походження людини» побачила світ, коли Маклай уже рік жив серед папуасів); Бер, не визнаючи причетності еволюції видів до людини, думав інакше, виходячи з власної теорії, за якою люди, на відміну від рослинного світу й тварин, на види взагалі не поділяються, а повсюдно є закінчені витвори природи одного спільного кореня.

Але і там і тут тільки умовиводи — теорії, а потрібні реальні докази, факти.

Фактів не було, і він ліг на циновку, щоб перевірити все на собі…

Його зрозуміли. Вже тільки це одне давало підставу вигукнути: «Петербурзький старче, ти великий: папуаси — homo sapiens!» Так, але радіти було рано. Ніхто не знав, як ці люди розумні поведуться далі…

Але далі докладно розповідати про перше перебування Маклая на березі його імені, мабуть, зайве. Про це написано безліч популярних книжок, брошур, окремих нарисів та статей. Знято навіть художній фільм. Тож мені довелося б просто повторювати те, що знає кожен з шкільної лави. Зате сказати тут треба про інше, про те, зокрема, що вся величезна маклаєніана, грунтуючись переважно на щоденниках Маклая, які вів учений під час свого першого п'ятнадцятимісячпого перебування серед папуасів північно-східного узбережжя Нової Гвінеї, досі показувала образ ученого однобоко, причому не даючи чіткої відповіді на те, що ж він, власне, зробив для науки й чому його заслуги перед нею й людством у цілому не меркнуть донині. І не померкнуть, поки жива пам'ять людська.

Деякі миклухознавці пишуть: «Науковий і громадський подвиг Миклухо-Маклая, його всесвітня слава пов'язані передусім з його перебуванням на Новій Гвінеї. Недарма частину південно-східного узбережжя цього великого острова названо Берегом Маклая». І, говорячи про це, мають на увазі головним чином саме його перше п'ятнадцяти-місячне перебування на північному сході Нової Гвінеї, коли до якоїсь громадської діяльності Маклая було ще далеко. Це одне. По-друге, узбережжя затоки Астролябії дістало назву Берега Маклая зовсім не з поваги до російського вченого. Так назвав його він сам, але на жодній з географічних карт назва Берег Маклая не утвердилась. Вона живе лише символічно в миклухознавчій літературі й суто географічно нічого не означає.

Прибувши на Нову Гвінею й поселившись серед папуасів її північно-східної частини, Маклай ще довго не залишав своєї позиції стороннього спостерігача. Інакше свою діяльність він поки що не мислив. Та жити серед людей і стояти осторонь їх неможливо. Тому так чи інакше, але брати участь у їхньому громадському житті йому довелося. Поставлений перед необхідністю постійно спілкуватися з жителями сусідніх поселень — то в чомусь допомагаючи їм, то розв'язуючи якісь суперечки, — він уже не міг тільки безпристрасно спостерігати їх, як негрів Бразілії чи патагонців Магелланової протоки. Поступово входячи в їхнє щоденне життя-буття, з плином часу він став для них своєрідним янкі при дворі, короля Артура, тобто людиною, яка не тільки володіє чудесними, ніколи не баченими досі речами, а й сама вершить чудеса: стріляє з рушниці — творить грім, підпалює спирт — запалює воду тощо. Фантазія первісних людей, які ще не зіткнулися з цивілізацією білої людини, наділила його надприродною силою й визначила йому місце на землі як людини з Місяця. І цей свій авторитет він досить вміло підтримував, нічого навмисно не підтверджуючи, але нічого й не спростовуючи, бо це викликало до нього безмежну довіру, що, в свою чергу, дуже сприяло його дослідженням.

Звичайно, добитися такого успіху в «дикунів» було нелегко. Спочатку це вимагало від Маклая надзвичайної мужності, твердості й сили духу, а потім великого терпіння, неймовірного такту й у кожному своєму вчинку бездоганної чесності, яка ставала всякому очевидною.

За тих умов, у яких він опинився, з його боку це, безперечно, був подвиг, але не громадський, а передусім моральний, який обумовин і подвиг науковий, який приніс у кінцевому підсумку те, про що тут уже мовилося — незаперечний доказ того, що біологічно папуаси такі самі люди, як усі інші, тільки історичними обставинами поставлені на значно нижчий ступінь суспільного розвитку в порівнянні з європейцями.

Довівши це, Миклухо-Маклай мав усі підстави бути задоволеним і в усе подальше не втручатися, оскільки політична суть його досліджень випливала з них сама собою, що й було одразу ж помічено журналом «Де Стюв» і газетою «Бінтанг Тімур», а також європейськими вченими, які стежили за науковими публікаціями в журналі «Natuurkundig Tijdschrift». По полігенізму, який стверджував, що темношкірі раси є проміжними ланками між мавпою і людиною, було завдано нищівного удару. Без будь-яких гучних заяв самого Маклая. За нього попрацювала його безпристрасна стаття «Антропологічні нотатки про папуасів Берега Маклая на Новій Гвінеї».

Та ось він потрапляє на берег Папуа-Ковіай, бачить грабунки, насильство, спустошливі наскоки малайських радій І султанів на й так беззахисних папуасів, з одного боку, й цілковиту байдужість голландських властей, з другого.

Обставини передусім змінюють Маклая як людину. О, це вже не сторонній спостерігач і не такий собі слабосилий місіонер-блукач, що умиротворює ворогуючі племена самими гуманістичними словами. Тут гуманістичні заклики не діють, та й безглуздо їх проголошувати. Груба, сліпа сила вимагає такої ж сильної відповіді. І тепер він, не замислюючись, ладен застосувати шестизарядний револьвер їй його прямим призначенням. Так, він, як і досі, кволий, вражений багатьма недугами, але воля його несхитна, дух невгамовний. Прагнучи до мети, він рішуче змітає на своєму шляху всі перепони, примушує всіх коритися своїй волі. І втричі дужчий