Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

люди, то чорні, то пурпурові у світлі полум’я. Було їх п’ятеро. Уламр добре бачив Зура, той сидів осторонь, ближче до озерного берега. Ще один, сьомий воїн, спав неподалік.

Ун звернувся до Ушр:

— Ун піде до вогневиків з вимогою, щоб вони звільнили Зура!

Ушр зрозуміла його, але похитала головою:

— Бранця вони нізащо не відпустять.

— Вогневики захопили його як заручника, бо боялися уламра!

— Вони ще дужче боятимуться його, коли втратять заручника!

Якусь мить син Тура стояв розгублений. Він не бачив, як можна ще визволити Зура. До чого б він не вдався — до переговорів, хитрощів чи сили, все одно треба підійти до ворожого табору.

— Ун повинен визволити свого товариша! — заявив він з похмурою рішучістю.

Ушр не знайшла, що відповісти.

— Ун повинен іти до ворожого багаття! — не вгавав уламр.

— Ушр і жінки-вовчиці підуть за ним!

Ун ще раз глянув на рівнину й погодився:

— Син Тура чекатиме жінок на тому березі. До ворожого кострища він піде сам один. Вогневики не зроблять йому нічого лихого, він кращий бігун і до того ж уміє битися на відстані!

Ушр відіслала наймолодшу з свого, загону по підмогу. Уламр уже спускався з гори на рівнину. Затрав’янілий схил був положистий і рівний.

Після спуску Ун переконався, що вітер усе ще зустрічний і відносить усі запахи назад. Місяць ще не сходив, і син Тура скоро дістався до того берега, де отаборилися вогневики. До багаття залишалося не більше тисячі ліктів.

Ховаючись за дерева, високу траву і горбочки, уламр просунувся ще на чотириста ліктів. Далі йшло чисте рівне місце, де ніщо не захищало Уна від гострозорих ворогів. Потерпаючи не стільки за себе, скільки за друга, уламр зачаївся в гущавині. Якщо він з’явиться перед ворогами, чи не вб’ють вони одразу ж Зура? Або навпаки, намагатимуться залишити безплічка живого, щоб самим не накласти головою? Якщо він запропонує вогневикам мирову, то чи не засміють вони сина Тура?

Довго очікував Ун. З нетрів пущі на обрій викотив червоний, огорнутий серпанком місяць. П’ятеро людожерів повкладалися спати. Шостий вартував, сидячи при багатті. Іноді він підхоплювався й, напружуючи зір і слух, вдивлявся в морок, роздимаючи ніздрі. Зур теж не спав. Але вартовий не зважав на бранця, надто кволого й змореного, щоб думати про втечу.

В Уновій голові поступово визрів план. Він знав, що Зур, поганий, як усі безплічки, бігун, дуже добре плавав. У воді його не могли наздогнати найпроворніші уламри, пірнав він не гірше за крокодила і міг довго не з’являтися на поверхні. Якщо Зур кинеться в озеро, він легко добереться самоплавом до другого, не дуже далекого берега. Ун тим часом відверне увагу вогневиків, вступивши з ними в бій. Але спершу треба попередити Зура про себе, подати йому знак. Найменша, підозра з боку ворогів може все звести нанівець.

На жаль, вітер був південний, і вартовий очей не спускав з цього берега, де переховувався Ун. Коли ж він відвернеться від чагарів, за якими зачаївся Ун, син Тура? Місяць, підбиваючись угору, все меншав і яснішав. В Уновій душі розгоралося гнівне нетерпіння. Він уже втратив усі надії, аж це з півдня докотився рик, і на вершині горба заманячив силует лева. Вартовий з криком схопився на ноги. Ті, хто спав біля багаття, теж попідводилися й обернулися до хижака.

Зур залишався на місці, проте обличчя його пожвавішало. Очевидно, його все ще не покидала надія на порятунок.

І тут з-за чагарів вигулькнув Ун з простягнутою в бік озера рукою. Це була нагода: від найближчого ворога Зура відокремлювало більше тридцяти ліктів. Вогневики забули про бранця. Всю їхню увагу привертав хижак.

Озеро було всього за двадцять ліктів від Зура. Якщо він зуміє вчасно добігти до берега, то опиниться в воді раніше за будь-якого людожера.

Зур побачив Уна. Вражений і розгублений, він підвівся і ніби уві сні ступив кілька кроків до кущів. Але Ун махав рукою на озеро. Син Землі зрозумів. Він повернувся й ліниво почвалав до берега. Пройшовши десять ступнів, він зненацька зробив великий стрибок і опинився в воді. Ту мить один людожер обернувся.

Більше здивований, ніж стурбований, він зчинив тривогу лише тоді, коли побачив, як бранець поплив від берега. Двоє воїнів, відірвавшись від решти, кинулися до озера. Один спробував наздогнати Зура уплав. Не догнавши, він вернувся на берег і почав кидати у втікача каміння. Проте Зур пірнув і надовго зник під водою.

Лев не давав розвернутися людожерам. Тільки один воїн був посланий навздогін. Він побіг навколо озерної коси, щоб перейняти ва саме тоді, коли той вибреде з води.

Зрозумівши його намір, Ун засміявся собі під ніс і почав обережно задкувати. Якийсь час він рухався непомітно, але, опинившись на чистому місці, несамохіть виявив себе. Тоді, піднявши над головою ратище, він почав чекати.

Супротивник був з числа тих, хто бився з Уном тієї горобиної ночі. Впізнавши в своєму ворогові велетня уламра, переможця вождя, вогневик з репетом накивав п’ятами.

Ун, турбуючись за долю товариша, не переслідував ворога. Він побіг до озерної коси й оббіг її. Зур саме підпливав до берега, звиваючись у воді, як вуж. Тільки-но він вибрів на пісок, син Тура підхопив його, обняв, і з його грудей вихопився чи то зойк, чи то крик радості. Вони завмерли, дивлячись в очі один одному.

Уламр обернувся до ворогів і гукнув звитяжно:

— Ун і Зур сміються з вогневиків!

Лев уже зник. Кілька хвилин ворожі воїни ще