Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

дивилися на вершину гори, потім на знак старшого кинулися навздогін за бранцем.

— Вони бігають швидше за Зура! — сумно сказав син Землі. - Їх вождь дужий, як леопард!

— Ун нікого не боїться! У нас є спільники!

Він потягнув Зура до гори. Коли переслідувачі, обминувши косу, вихопилися з-за повороту, з гребеня гори залунали бойові крики. Ушр та семеро жінок-вовчиць вийшли на шпиль гори, вимахуючи рогатинами. Розгублені вогневики облишили погоню.

Жінки позбігали з гори, і Ушр сказала Унові:

— Якщо людей-дхолів не перебити зараз, вони підуть і повернуться з усіма воїнами свого племені!

Їй довелося повторювати це двічі, щоб уламр її зрозумів.

— Чи вони говорили що-небудь про своїх родаків? — спитав Ун у Зура.

— До їхнього табору йти два дні. — Озирнувшись на жінок, ва додав: — Якщо напасти зараз на вогневиків, вони уб’ють кількох жінок, і, мабуть, хтось із них та втече!

В уламрових жилах вирувала кров, але страх знову втратити товариша переміг його войовничий запал. Окрім того, син Тура відчував у своїй душі ніби подяку ворогам за те, що вони не порішили свого бранця.

Розділ третій
ВТЕЧА ВІД ВОГНЕВИКІВ

Ун, Зур і жінки-вовчиці тікали. Ось уже тиждень за ними гналася орда людожерів. Одна жінка помітила ворогів з високого скелястого пасма. Ун нарахував близько тридцяти душ. Втікачі рухалися повільно: ще не оклигав Зур. Але Ушр знала таємні проходи в чагарях і багнищах, а син Землі придумував усякі хитрощі, щоб заплутати і збити зі сліду ворогів. Щоразу, коли на шляху втікачів траплявся струмок або річечка, вони входили в воду й брели вгору або вниз за течією. Кілька разів Ушр і Ун підпалювали сухостій, яким вони щойно пройшли. Вогневики губили слід. Однак, численні й завзяті, вони щоразу віднаходили його.

На восьмий день загін перехопився через бурхливу річку, на березі якої Ун покинув лісовиків. Уламр хотів іти вгору, проти води, але Урш знала зручнішу дорогу, і скоро вони опинилися на південному сході плато.

Це було під час молодого місяця. Вогневики не показувалися. Втікачі отаборилися на лісовій галявині. Дорогою вони трохи збочили до рівнини і тепер наближалися до великої річки.

Галявину оточували величезні бамбуки. Було ще видно. Чоловіки й жінки готувалися до ночівлі: одні рубали гілля і збирали хмиз для багаття, інші споруджували схованку з колючих галузок і ліан.

Бурштинове світло пригаслого дня змінилося червонястим присмерком. Легіт, здавалося, летів навздогін рожевим хмаркам у небі. Монотонно шумів вечірній ліс.

Унове серце переповнювала ніжність до темноокої Джеї. Раніше він милував переможених ворогів, а тепер розчулювався біля тендітної, гнучкої Джеї. Він відчував дивну несміливість перед її важкими косами і чудовим сяйвом великих задуманих очей. Любов п’янила його більше, ніж перемога над ворогом.

Його огортали невиразні марення. Іноді на думку про те, що згода Ушр відпустити з ним Джею була необхідна, сувора і запальна уламрова душа обурювалася. Він аж нетямився, думаючи про можливу відмову. Але син Тура добре розумів, що слід шанувати звичаї чужого племені, надто коли поділяєш усі незгоди кочового життя.

Коли в прогалинах між бамбуками замигтіли зорі, Ун підійшов до Ушр, та саме довечерювала, і сказав:

— Ушр, ти даси мені Джею за дружину?

Ушр, зрозумівши, що він хоче, завагалася. Закони її племені були давні. Вони існували так довго, що набули непохитної сили для вовчиць. Жінки племені не мали права одружуватися ні з вогневиками, ні з лісовиками. Але лихо, що переслідувало в останній час вовчиць, заронило в душу Ушр невпевненість. Вона не знала, чи залишився живий бодай один чоловік з її племені. До того ж уламр був могутнім спільником і вірним другом.

— Моя думка така, — нарешті озвалася Ушр. — Спочатку треба спекатися ворогів. А вже тоді Ушр ударить Джею в груди і дівчина стане Уновою дружиною.

Син Тура збагнув відповідь лише наполовину, і бурхлива радість охопила його. А Ушр збентежено дивилася на У на: їй було невтямки, чому уламр обрав тоненьку гнучку Джею, а не жінку-вождя з м’язистими руками і великими щелепами.

Наступні два дні втеча тривала. Тепер велика річка була вже зовсім близько. Попереду бовваніло гірське пасмо, подібне до того, де мешкав печерний лев. Ніякого знаку людожерів не було видно. Навіть Ушр почала думати, що вороги відмовилися від погоні. Щоб переконатися в цьому, Ушр разом з Уном і Зуром видряпалися на високий стрімчак. З вершини їм відкрилася річка, вона зміїлася серед неозорої рівнини, а ще далі на узліссі — маленькі метушливі постаті людей.

— Люди-дхолі! — зітхнула Ушр.

Число ворогів не зменшилося. Придивившись пильніше, Ун заявив:

— Вони не йдуть нашим слідом!

— Вони знайдуть його! — запевнила Ушр.

Зур промовив задумливо:

— Ми повинні переправитися через річку!

Така спроба була не до снаги навіть найкращим плавцям, до того ж річка кишіла від крокодилів. Але люди племені ва володіли мистецтвом долати водні простори на плотах з конарів і стовбурів дерев, зв’язаних ліанами і гнучкими гілками.

Зур повів людей на берег річки, густо порослий чорними тополями. Два стовбури, звалені у воду маленької саги, прискорили роботу. Задовго до полудня пліт стояв на плаву. Але ворог був близько. Втікачі бачили вже авангард вогневиків — він вихопився з-за річкового коліна на відстані трьох-чотирьох тисяч ліктів.