Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

– Я тобі обіцяю, що якщо ти мені розкажеш, хто тобі сказав цю дурню, то не будеш… як там вони тебе назвали?

– Ябедою-каябедою-донощиком-курячим-вожчиком.

– Отож-бо! Не будеш ти донощиком, обіцяю.

Мовчанка.

– Жданчику, я ж твоя мама! Я тебе не обдурюю. І хочу для тебе всього-всього найкращого. Ти ж віриш у це?

Він кивнув.

– Ну, тоді скажи…

– Але ж мамо, я не можу! Я ж землю їв…

– Ти?! Землю?!

– Та-а-ак…

– А навіщо?!

– Вони ж бо змусили. Сказали, що я говорю не так, як усі нормальні люди. Що так, як я говорю – так говорять лише самі западенці. А всі западенці – то є бандити недорізані. А до того ж і дурні кугути, а тому вони не можуть вимовити правильно це слово – «бандит». І замість того у них виходить «бандера». Отакої…

Від почутого Ольга аж сіпнулася. Проте шаленим зусиллям волі змусивши себе заспокоїтися, спитала майже рівним голосом:

– А до чого тут земля? Навіщо було землю їсти?

– Бо Тошка з Льошкою змусили… Ой!..

Зрозумівши, що мимоволі прохопився, Жданчик відсторонився від матері.

– А хто вони такі – ці Тошка з Льошкою?

– Вони зі старшої групи, а я з молодшої.

– Отже, вони на два роки старші від тебе?

– Так. Тільки ви не кажіть їм, що я вам розказав!..

– Не переймайся, синочку мій, не скажу. Але оскільки ти все ж таки прохопився, то давай вже, розповідай про все, як там і що між вами сталося. Ніц не приховуй, бо я мушу подумати, як повестися.

Малий трохи помовчав, але зрештою наважився:

– Ну, гаразд, тільки дивіться, не кажіть їм, бо Тошка з Льошкою казали, що ще й приб’ють мене, якщо я стану ябедою-ка-ябедою. Приб’ють і в землю закопають. Тому я й їв землю, щоб не закопали…

– Та вони самі бандити!.. Й навіть гірші!.. – не втрималась Ольга.

– Ні, мамо. Вони казали, що то западенські бандити, які бандери, закопують людей в землю живцем, як фашисти закопували.

– Синочку!

Ольга вхопила малого за плечі, різко трусонула і прошепотіла:

– Синочку, не вір цим дурнуватим хлопцям, прошу! Вони самі не знають, що за нісенітниці торочать. Але прошу тебе дуже запам’ятати наступне: бандерівці – це не бандити ніякі! Бандерівці – це борці за нашу волю і щастя. І ще запам’ятай…

Вона глибоко вдихнула, замружилася і повільно видихнула:

– Запам’ятай, синку, що твій покійний тато був бандерівцем.

– Ма-а-амо-о-о!.. – оченята хлопчика округлилися від подиву.

– Так-так, синку. Він бився за наше щастя і загинув, як герой.

– То він… він що, людей в землю закопував?..

– Жданчику, ріднесенький мій! Те, що всякі дурні кажуть про бандерівців… Ти ще й не таке почуєш, але знай одне: це все маячня, наклеп. Люди самі не знають, що торочать. Це їхня біда… Але ж ти – син бандерівця! А отже, мусиш знати правду… Тільки от про неї вже нікому-нікому не розказуй, це точно!

– А землю їсти треба?

– Ні-ні, синку, ніякої землі їсти не треба. Це теж дурня. Та якщо ти розкажеш комусь правду, тоді мене до тюрми посадять, а тебе заберуть і в дитячий будинок здадуть.

– Але чому?!

– Кажу ж, що твій батько був бандерівцем! Тому й заберуть. Те, що наше теперішнє прізвище «Костів» – то це я так змінила.

– А чому?..

– Бо батька твого звали Олегом Цетнарським, і разом з товаришами він аж до шістдесятого року воював за нашу волю! Ти тоді ще тільки мав народитися, отож мені пригрозили: якщо не розкажу все, що знаю – після народження тебе заберуть від мене, саму ж мене в тюрму посадять. Твій батько і ще один чоловік загинули в бою з ворогами, отож я й розповіла про них усе, що знала. Жінка там з ними ще була, але я сказала, що ніц не знаю про неї. Мені повірили й відпустили. Однак виселили звідти, де ми жили, й переселили сюди. А також прізвище змусили змінити.

– Чому?..

– Щоб нібито стерти з людської пам’яті твого батька! Щоб ні я, ані ти не були Цетнарськими. Але ж ти запам’ятаєш? Олег Цетнарський – це твій батько. Він був героєм-бандерівцем, а не вбивцею. І він загинув у бою. Олег, мій Олежек!.. Ми весь час сміялися з того, що він Олег, а я – Ольга!..

Не в змозі стримуватись жінка дала волю почуттям:

– А тебе я назвала Жданом, бо дуже-дуже ждала, коли ж ти з’явишся на світ… Але вони подумали, що це я так перевиховуюсь, перелаштовуюсь під них… як їм хочеться. Нас же сюди вислали – в Приморське, під Жданов… Отак я їх обдурила.

– Кого?

– Ворогів, Жданчику, ворогів.

– А хто вони – вороги ці?

Ольга подумала трохи, але мовила:

– Давай-но ти ще трохи підростеш, а тоді я вже розкажу все, як воно є. А поки що… Поки ти ще надто малий. Раптом пробовкнешся… навіть ненавмисно… Ти ж не хочеш до дитбудинку?

Малий різко крутонув головою.

– Отож-бо! А тому давай домовимося наступним чином: я ніц не розповім Льошці з Тошкою, а ти нікому не розказуватимеш, про що ми з тобою тут говорили. Гаразд?

– Гаразд, мамо.

– Чесне слово?

– Чесне-пречесне!

– Ну, от і добре. Обійми ж мене, синочку!

І матір з сином скріпили взаємну обіцянку міцними обіймами.

Борова Мотовилівка, Київщина, кінець листопада 1964 року

– Тату…

– Ну, чого тобі?

– Тату… а коли допитують, то це як – боляче чи не дуже?

Знов цей малий шибеник зі своїми дурнуватими запитаннями підповзає! Щоб цьому паскудникові зайвий раз гикнулося посеред ночі…

– Це приблизно так само, як матір тебе по сраці ременякою лупцює, тільки вдесятеро болючіше, – відповів Віктор Несторович, скривившись від огиди й роздратування.

– А-а-а… Ну, тоді можна і потерпіти, – зітхнув Вовка. Відчувши в його словах легенький натяк на презирство, батько мовив:

– Ах ти ж мерзотнику малий! Та коли тебе матір лупцює, ти ж горлаєш так, що на всю Мотовилівку чути. А як мене запитувати, то одразу ж про терпіння заговорив. Ач який!..

– А все ж таки я терплю, якщо навіть мамка мене неодноразово відшмагає. А що горлаю, то так терпіти легше. А от ви, тату, двадцять років тому не потерпіли, й мене тепер у піонери не приймають. Кажуть прямо: «Ти, Вовко, син бандери, а всі бандери – вони брехуни, зарізяки і фашистські підлабузники. Якщо у тебе такий батько, то ти весь у нього вдався. Як же тебе до піонерії приймати з такими показниками?»

– От я