Читати книгу - "Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан"

перед собою, а його погляд витає десь уже не тут. Він не здається наляканим.

— Хочеш, я піду до нього? — запитує мене Лінь Дайю. — Щоб йому не було так самотньо.

Вона не дожидається моєї відповіді. Бо добре мене знає. Коли Тедді запитує Нельсона, чи він має що сказати наостанок, Лінь Дайю без зусиль прослизає до Нельсона. Випрямляється точнісінько як він. Ніколи не помічала, що вона така висока.

— Я скажу єдине, — промовляє Нельсон. Його очі ковзають до моїх. — Коли ваші дружини, дочки й онучки запитають, хто справжні вбивці, сподіваюся, ви згадаєте, що ними були ви.

— Вішайте! — кричать чоловіки в масках.

— Нельсоне, — промовляю я.

— Я поруч, — каже Лінь Дайю.

Він повисає, а я ніяк не можу позбутися думки, який же він прекрасний. Не сіпається, не протестує. Його тіло гойдається в повітрі, майже як пензлик, перш ніж торкнутися паперу, коли він усе ще в руці у каліграфа, — священний і теплий, милий серцю інструмент; те, чому довіряєш, що цінуєш і тримаєш у руках. І я могла б присягнутися, навіть якщо це лише бажання в моїй голові, що він вигукує моє ім’я, перш ніж усе стихло.

— Розберімося з останнім, — каже Тедді.

Чоловік нависає наді мною та зводить мене на ноги. Я дивуюся, як швидко можу відновити рівновагу. Мабуть, усі ці роки прогулянок уздовж океану стали в пригоді. А потім — біг. Постійний біг. Якоїсь миті ноги навчилися нести на собі більше за мою вагу.

— Зроби щось, — благає Лінь Дайю. Вона знову поруч, її руки — мов вітрила перед моїм носом. — Або дозволь мені.

Я вагаюся перед вибором: не сказати нічого й бути повішеною або зізнатися, що я жінка, і зберегти життя, але таке жахливе. Жоден варіант не здається хорошим. Мої друзі мертві.

Усе своє життя я почуваюся гнаною обставинами. Я була в Джифу тільки тому, що мене відправила туди бабуся. Знайшла майстра Вана, бо про нього сказала власниця локшинної. Потрапила в Америку лише через Джаспера. А тут я опинилася через вбивство, яке вчинив хтось інший. І крізь усе це — болісне питання: моє життя взагалі моє? Чи я завжди була приреченою на страждання через своє ім’я?

Моє ім’я. Ієрогліфи, які переслідували й мучили мене від самого початку, знову з’являються переді мною, дорогі серцю своєю вагомістю та знайомістю. Те, що я приховала, що змінила й до чого додала. Те, чого прагнула весь цей час. Я — сузір’я з усіх імен усередині мене, кожного, під зіркою якого я колись ходила. І це правда, яку я усвідомлюю вперше: я змогла вижити лише завдяки своєму імені.

Я знову запитую себе: «Я буду тією, хто тримає пензлик, чи тією, яку цим пензлем пишуть?».

Відповідь проста. Я добре вмію писати. Візьми пензлик у руку, Дайю. Побач, по-справжньому побач чистий аркуш перед собою. Скільки простору. Умочи пензлик у чорнильницю світу, нехай серце співає через твою руку. Веди пензлем як забажаєш. Не так, як тобі сказали; не так, як вважають за краще грамотії. І навіть не так, як змусив тебе думати майстер Ван. Твори мистецтво, як цього хочеш ти. Зрештою, воно твоє. І більше нікому іншому не належить. Це і є краса. Це і є намір.

Це і є цілісністю.

Лінь Дайю розуміє, що це означає. Може, й завжди розуміла.

— Ти ж знаєш, що я люблю тебе, — промовляє вона.

— Я теж тебе люблю, — кажу їй. Ми були разом ще задовго до мого народження.

І це правда. Я таки люблю її. Тільки окремо, а не як частину мене.

Дівчина й привид — обидві Дайю. Досі не знаю, яку більше люблю.

* * *

Чоловік у масці накидає зашморг мені на шию. Я дивлюсь у небо. Хмари вгорі креняться праворуч і невдовзі будуть далеко звідси, в іншій країні. Вони пливуть над океаном, і хтозна, де опиняться й чи опиняться взагалі. Я ніколи не замислювалася про це раніше, та кожна хмара, яку я колись бачила, напевно, кудись прямувала. Ті, хто спостерігає за хмарами, бачать лише мить їхньої мандрівки. У такому разі я могла б назвати себе хмаринкою.

— Тебе привели сюди... — починає Тедді, але я більше не слухаю. Лінь Дайю смикає за зашморг на моїй шиї.

— Я хочу звільнити тебе, — востаннє благає вона, — але не можу. Не маю нічого гострого під рукою.

— Усе добре, — кажу їй. По її обличчю котяться сльози — засклянілі, набряклі краплі, яких вистачить, щоб затопити весь цей ліс. — Ти втомилася?

— Так, — майже винувато відповідає вона.

— Розумію. Може, тоді й не завадить відпочити.

Голос Тедді повертається. Він хоче знати, чи я маю що сказати наостанок. Я опускаю очі та впиваюся поглядом у білі маски переді мною. Здається, що дивлюся на поле привидів.

— Я знаю, хто ви, — промовляю я, мій голос чіткий і виразний, як найсміливіші мазки. — Але ви мене не знаєте. Я вам скажу. Мене звати Дайю.

Навіть коли слова злітають з моїх вуст, я захоплююся своїм іменем — іменем, яке дали мені мої батьки. Моє, повністю моє. Особливо тепер. Останнє, чого ніхто з них — ні Тедді, ні чоловіки в масках — не зможе в мене відібрати. Імена існують ще до своїх власників, це найдавніша частинка нас. Моє ім’я було задовго до мого народження, тож, як на мене, я прожила довге життя.

Їхні очі прикуті до мене, цього разу без зневаги. Цього разу там страх. Вони не знають, вірити мені чи ні, проте навіть намагаючись пропустити повз вуха мої слова, вони починають це бачити. Усе-таки чоловік перед ними не схожий на Джейкоба Лі. На їхніх очах цей чоловік перетворюється на щось інше — на жінку, мабуть. Її очі світяться сонцем, тіло палає теплом зовсім не від осіннього дня. Мотузка на її шиї — лише формальність. Вона могла б вирватися на волю, якби захотіла. Авжеж, могла б полетіти геть.

— Ви ніколи мене не забудете, — кажу їм усім.

Мотузка стискає шию. Ноги відриваються від землі, я підіймаюсь у небо. Політ, тільки інший. Унизу один з чоловіків у масці котить Нельсонове тіло до Нама, Лума і Джова. Лінь Дайю повертається до мене, але вже не плаче.

У каліграфії є