Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

скільки часу на це потрібно?

Я знизав плечима.

— Чимало.

Я мовчав.

— Треба було пововтузитися.

Їм теж довелось пововтузитися.

— Ви передавали комусь ключі?

— Ключі завжди в мене, — це було правдою.

Де можна, я поклав не брехати. Поруч із правдою брехня видавалася переконливішою. Я не мав наміру їх заплутувати; вони щось знали — ймовірно, не все. Головне — нічого не визнавати. Все заперечувати. Все, крім очевидного. Передусім, свою причетність.

— Коли ви вʼїхали в країну?

— Вам це відомо не гірше за мене.

Вони повторили запитання. Я назвав дату. Пропонуючи дрібні козирі, вони заманювали в пастку.

— І Ви не здогадувалися, що переправляєте нелегальний вантаж?

— Ні. Яким чином?

— Щось могли помітити.

— Що?

— Наприклад, хтось побував в автомобілі.

— Ні.

— Нічого підозрілого?

— Ні.

— Ніяких слідів стороннього втручання?

— Ні.

— Нічого, що насторожило б?

— Ні.

— Жодної дрібниці?

— Ні.

— Нічогісінько?

— Я вже відповів.

— Добре подумайте.

На секунду я завагався.

— Ні, — повторив я.

Від контрабандистів їх відрізняв службовий одяг — уніформа була їхнім алібі. Вона ставила їх на виграшний бік, забезпечуючи розкішними садибами і шикарними поза­шляховиками. Якщо ти ні на що не придатний, а хочеш жити, як біла людина, — стань митником.

Мені хотілось розреготатися в їхні вгодовані пики. Тоді я не зробив цього. На їхньому боці був закон. Плюс бонуси у вигляді знайденого.

В мою версію, хоч як я намагався надати їй переконливої подоби, ніхто не повірив, а кращої я запропонувати не міг.

З автомобілем усе окей — службових тачок не конфісковують. Зі мною теж все окей. Зі мною завжди все окей. Я перегортую цю сторінку і рухаюсь далі. Залишається щось подібне до осаду. Я розтираю його зубами. Чую, як воно скрегоче, наче пісок. Мов кава найгіршого ґатунку, перепечена і гірка, яку в девʼяностих варили по тісних забігайлівках, в яких завжди бракувало освітлення.

— Ви все заперечуєте?

Не зовсім так. Смішно відкидати очевидне. Я не заперечував, що я водій цього автомобіля. Не заперечував, що саме в ньому виявлено цигарки і пакунок.

— Ви палите?

— Ні.

— Закортіло підзаробити?

— Не мені.

— А кому?

— Я ж уже пояснив.

Дідька лисого вони щось довели б. До цигарок я не доторкався і навіть не бачив їх. Лише сідав за кермо і їхав, а потім отримував певну суму — невеличку компенсацію за згоду підсобити.

Я надавач послуг. Всі ми надаємо їх у тому чи іншому вигляді. Всі ми давно вже крутимося в цій сфері. Останніми їх надають гробарі. Я спробував перейти в наступ.

Консульську службу довелося покинути. Бог свідок, я не тримався за неї. Я пішов звідти так само, як і прийшов туди — з валізкою і спортивною сумкою. Посол був у себе, він потиснув мені руку і побажав усього найкращого. На новій роботі. І провів до дверей.

Далі мене проводжали жінки. Скільки себе памʼятаю, мене завжди проводжають жінки. Я не бажаю, щоб вони йшли за моєю труною скорботні і мовчазні. Не хочу, щоб безутішно стеналися над моїм трупом. Хай згадують, як ми трахалися. Хай стогнуть від задоволення. Хай сльози радості скрапують на мою труну.

— Нам тебе бракуватиме.

— Мені тебе теж.

Ця зробить карʼєру. Посол накинув на неї оком. Ще б пак. Його власна, як жаба. Де він таку вишпортав? Зате, подейкують, завдяки їй зробив карʼєру. Найслушніша пора, щоб я покинув сцену і не заважав розвиватися любовній інтризі. Якщо жінка у нашій дипломатії коли-небудь чогось доможеться, то нею буде нова коханка посла.

Без жінок світ звироднів би набагато швидше. Своєю присутністю вони помʼякшують потворну невідворотність його колективної деградації. Я кохаю вас, представниці прекрасної статі. Змінити теперішній час на минулий, й епітафія готова. Бувають гірші. Вважайте це моїм любовним зізнанням.

Ми поцілувалися в губи, солодко і взасмокт, з самозабутньою викличністю, як уміла тільки вона, перетворивши присутніх на жалюгідних статистів, наче звільнили не мене, а їх: славна й смілива мала. Якби я тримався за місце консула, то хіба ради неї.

Вона поставила на кін свою карʼєру. На секунду я завагався. Ми народжуємося на світ, щоб наповнювати його сенсами. Ви хочете, щоб я повірив у це? Ми наповнюємо світ безсенсовністю всього, що робимо. І злягання — ще найсвітліше, що може бути, інакше давно вже запанувала б пітьма.

Я вільний птах, ні від кого не залежу. Я можу собі дозволити це. Клав я на лицедійство. Я ніколи до кінця не був у системі. Щоразу, коли переді мною відкривалася брама нових, за­хмарних можливостей, щось у мені надламувалося.

Я поправив дзеркало, з нього до мене всміхнувся чоловік у розквіті зрілості, його біляве волосся спадало на чоло і неслухняно кучерявилося на скронях, а дводенний заріст на щоках надавав схожості з голлівудським актором, який впарює супер-пупер порохотяги, що самі їздять і прибирають. Або спортивне взуття. Або ще якусь бридню. Або жере піцу на десятках тисяч рекламних щитів одночасно. Скоро ми нічого не знатимемо про життя. Одного дня воно перетвориться на супермаркет — ми вже в ньому безперервно скуповуємося. Я беру тільки найнеобхідніше, щоб уповні спізнати його неповторний аромат.

Я закінчив звичайний інститут. Таких, як я, тисячі. Мій диплом засвідчує пересічні успіхи; як і в решту дипломів, туди також вписано «спеціаліст». Коли я починав навчання, нам заливали одне, а коли закінчував, — протилежне. Диплом мені не потрібен. Скільки в мене зайвих речей? Не так багато. Могло нагромадитись більше.

Щось зі мною не так. Мені постійно звертали на це увагу. Я сам це знаю. Якоюсь мірою мені шкода цей світ. Я зробив вибір. Надаю перевагу неробству у своє задоволення. Я не ловець ілюзій. Я вмикаю запалення. Гуркотіння мотора виводить зі ступору.

Віртуозність, з якою були ущільнені порожнини і нішки, заслуговувала визнання. Не думав, що в звичайний легковик можна так щедро нафаршувати. Скидаю, панове контрабандисти, капелюха.

Завдяки митникам я вперше побачив, як це робиться, — товар закладали і викладали без моєї присутності. Крапля в морі на тлі фургонів, що день у день перетинають кордон під прикриттям спецслужб, міністрів і, кажуть, самого президента. У цій епохальній веремії митникам відведена роль жалюгідних паяциків, проте своє вони також відстібають. Ми живемо в країні, де всі всіх ошукують, це наша суспільна угода.

Бізнес луснув, як мильна бульбашка. Якщо це взагалі бізнес — так собі, принагідна розвага з невеличкою винагородою. Додаток до основного