Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

пробивається дедалі вище і вище, до щораз складнішої будови, до вищої стихійності і духовності, визволило мене від усіх хибних поглядів, у полоні яких я перебував раніше. Я більше не думав про свій обов’язок перед людиною як такою. Людина сама по собі — це ніщо. Поступальний рух життя, зростаюча духовність — це все. Охоче визнаю, Ренсоме, що помилявся, плануючи винищити мешканців Малакандри. Тільки упередженість спонукала мене тоді віддати перевагу нашій расі, а не їхній. Отож віднині моє покликання — поширювати духовність, а не людський рід. Це поворотна віха у моєму житті. Спершу я працював для себе, потім — для науки, далі — для людства, тепер же служу самому Духові чи, щоб вам було зрозуміліше, Святому Духові.

— І що ви хочете всім цим сказати? — запитав Ренсом.

— Те, — відповів Вестон, — що нас із вами вже не розділяє нічого, крім кількох застарілих богословських формальностей, деталей, в яких, на жаль, геть заплуталася офіційна релігія. Та мені вдалося проникнути глибше, подивитися, що криється за цією плутаниною. А там — те ж саме живе й істинне значення. Якщо дозволите, я скажу так: правдивість релігійного погляду на життя напрочуд вдало підтверджується тим, що тоді, на Малакандрі, ви зуміли збагнути і на свій поетичний, схильний до аналогій із міфічними образами лад висловити на той час приховану від мене істину.

— Боюсь, я не надто добре розбираюся в тому, що саме зазвичай називають релігійним поглядом на життя, — наморщив чоло Ренсом. — Розумієте, я — християнин, і для мене Святий Дух не є сліпою, безсловесною силою, яка штовхає нас до якоїсь мети.

— Любий Ренсоме, — мовив Вестон, — я чудово вас розумію. Безперечно, мій спосіб висловлюватися вас дивує, якщо взагалі не шокує. Просто набуті раніше уявлення, до яких ви відчуваєте неабияку шану, можливо, заважають вам розпізнати у цій новій формі ті ж старі істини, що їх так довго оберігала релігія, а тепер, урешті-решт, знову відкрила наука. Та бачите ви це чи ні, повірте, ми говоримо про одне й те ж.

— Я зовсім цього не певний.

— Бачите, власне тут і криється, якщо дозволите мені так сказати, один із основних недоліків офіційної релігії — властива їй схильність до зашкарублих формул і невміння розпізнавати однодумців. Бог — це дух, Ренсоме. Почнемо звідси; це вам відомо, цього й тримаймося. Отже, Бог — це дух.

— Звісно. А далі що?

— Що далі? Дух… розум… свобода… стихійність… про це я й веду мову. Це мета, до якої спрямовано весь розвій космосу, Всесвіту. Власне остаточному осягненню тієї свободи, тієї духовності я й присвячую і своє життя, і життя цілого людства. Це мета, Ренсоме, справжня мета: подумайте про неї! Чистий дух: вирішальний, кінцевий вир чину, який сам себе мислить і сам себе породжує.

— Кінцевий? — перепитав Ренсом. — Ви хочете сказати, що його ще не існує?

— О, так, — сказав Вестон, — я добре бачу, що саме вас непокоїть. Певна річ, релігія вчить, що він існує від самого початку. Та яка, зрештою, різниця? Не варто надавати часові надто великого значення. Сягнувши мети, можна буде сказати, що на початку він існував так само, як і в кінці. Так чи так дух вийде за межі часу.

— До речі, — мовив Ренсом, — він у вас наділений якимись особистісними рисами? Він живий?

Вестоновим обличчям пробіг вираз, який годі описати кількома словами. Він присунувся ближче до Ренсома і стишив голос:

— От саме цього вони й не розуміють, — хрипко зашепотів він, наче змовник чи школяр, що замислив якусь каверзу. Це було настільки не схоже на його звичну манеру промовляти, наче з кафедри, що Ренсома на секунду пройняла мало не огида.

— Так, — вів далі професор, — я й сам ще донедавна ніяк не міг у це повірити. Звісно, у ньому немає нічого від особи. Антропоморфізм — це одна з дитячих недуг популярної релігії, проте, — тут він знову заговорив у своїй звичній манері, — не варто вдаватися і до протилежних крайнощів — надмірної абстрактності, бо вона у підсумку ще небезпечніша. Назвімо це Силою, великою, незбагненною Силою, яка вливається в нас із темних основ буття. Ця Сила обирає собі знаряддя. Тільки недавно, Ренсоме, я на власному досвіді пересвідчився у деяких речах… у речах, в які ви ціле своє життя просто вірили, бо вони — частина вашої релігії. — Тут він знову перейшов на хрипкий шепіт, геть не подібний на його звичний голос. — Мною керують. Мене обрали, а тепер мною керують. Я усвідомив, що не такий, як усі. Чому я взявся вивчати фізику? Чому відкрив промені Вестона? Чому полетів на Малакандру? Це все вона, Сила, яка всякчас мене вела, керувала мною. Тепер я знаю, що я — найбільший учений, який будь-коли жив на світі. Мене створено таким із певною метою. Дух діє саме через мене.

— Послухайте, — сказав Репсом, — у таких справах треба бути дуже обережним. Духи, знаєте, бувають різні.

— Га? — не зрозумів Вестон. — Що ви хочете цим сказати?

— Тільки те, що не всі духи — добрі.

— Але ж мені здалося, ви погодилися, що Дух — це благо, це та мета, на досягнення якої і спрямовано весь поступ? Я гадав, усі віруючі люди змагають до духовності, хіба ні? Бо у чому ж тоді суть усіх цих аскетичних подвигів — посту, безшлюбності й усього решта? Хіба ми не погодилися, що Бог — це дух? Хіба ж ви поклоняєтесь Йому не через те, що Він — чистий дух?

— Сили небесні, звісно, що ні! Ми поклоняємось Йому тому, що Він благий і мудрий. Просто бути духом зовсім не завжди добре. Зрештою, Сатана теж дух.

— Ось ця ваша заувага вельми цікава, — знову заговорив Вестон своїм звичним тоном. — Це взагалі дуже цікава особливість популярної релігії, ця схильність розділяти, створювати пари протилежностей: небо і пекло, Бог і диявол… Ледве чи мені потрібно пояснювати вам, що я абсолютно не сприймаю факту наявності в Усесвіті подібного дуалізму, і ще кілька тижнів тому заперечував би існування таких пар як чистий вимисел, вкорінений у міфології. Визнаю: з мого боку це було б серйозною помилкою. Причину цієї спільної для багатьох релігій тенденції слід шукати значно глибше. Зазначені пари — це справжні портрети Духа, космічної енергії… автопортрети, по суті, адже сама ця життєва Сила й заклала їх у нашу свідомість.

— Про що це ви? — Ренсом підвівся і став міряти кроками галявину. Його ні з того ні з сього охопила якась дивна