Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

— Ваш диявол і ваш Бог — це образи однієї і тієї ж сили, — сказав Вестон. — Небо — це досконала духовність, яка чекає нас попереду, а пекло — це той стимул, який спонукає нас до руху вперед. Звідси й той погідний мир, що його приписують першому, та палючий вогонь і чорна пітьма другого. Наступна стадія еволюції, яка кличе нас уперед, — це Бог, а попередня стадія, яка нас мовби вивергає, — це диявол. Зрештою, сама ваша релігія говорить, що демони, чорти — то грішні ангели.

— Ви ж стверджуєте, наскільки я розумію, цілком протилежне. Якщо вас послухати, то ангели — це демони, які піднялися у світ.

— В кінцевому підсумку це одне й те ж, — відрізав Вестон.

Вони кілька хвилин помовчали.

— Послухайте, — озвався врешті-решт Ренсом, — розмовляючи про такі речі, дуже легко заплутатися і неправильно зрозуміти один одного. Мені здається, що ви припускаєтесь тут жахливої помилки. Проте, можливо, ви намагаєтесь пристосуватися до моїх «релігійних поглядів», а тому говорите більше, ніж насправді думаєте. Адже все, що ви наговорили тут про духів і сили, — це просто метафора, чи не так? Ви просто хотіли сказати, що вважаєте своїм обов’язком працювати задля поширення цивілізації, знань і всього такого, правда? — Він намагався приховати тривогу, яка охоплювала його дедалі сильніше й сильніше, проте аж відсахнувся, коли у відповідь пролунав химерний, схожий на кудкудакання сміх — так часом сміються немовлята або старі.

— Ось тобі й маєш! — все ще сміючись, сказав Вестон. — 3 вами, релігійними людьми, завжди так. Ціле життя ви знай говорите про це і говорите, але варто вам впритул зіткнутися з цим у реальному світі, як ви відразу ж лякаєтесь.

— Чим ви доведете, — запитав Ренсом, який і справді злякався, — що вас веде чи підтримує щось інше, крім вашого власного розуму та написаних іншими книг?

— Хіба ви не зауважили, любий Ренсоме, — мовив Вестон, — що я тепер трохи краще володію позаземною мовою? Ви ж, кажуть, філолог.

Ренсом здригнувся.

— Як ви це зробили? — вирвалося у нього.

— Провід, знаєте, провід, — прокаркав Вестон. Він сидів, підібгавши ноги, під деревом, а з його обличчя — тепер воно зблідло, ба навіть пожовкло, — не сходила крива посмішка. — Так-так, провід, — повів він далі. — Всілякі речі самі вкладаються у голову. Мене весь час готують, роблять так, щоб я міг вмістити все необхідне…

— Ну, це не так уже й важко, — нетерпляче перервав його Ренсом. — Якщо ця ваша життєва Сила настільки неоднозначна, що виражати її може і Бог, і диявол, то їй підійде будь-яке вмістилище, і хай що ви робитимете, все можна вважати її вираженням.

— Існує така річ, як, скажімо, головна течія, — мовив Вестон. — Треба просто повністю їй віддатися, стати провідником тієї живої, палаючої, неймовірно потужної сили… перстом, яким вона вказує вперед…

— Але ж іще хвилину тому ви стверджували, що це — характерні риси диявола.

— У цьому й криється основний парадокс. Те, до чого ви прагнете, можна за вашим же визначенням окреслити як Бога. Натомість ту силу, яка штовхає світ уперед, яка, по суті, є рушієм розвою, ви неодмінно називаєте дияволом. Такі люди, як я, тобто ті, хто виривається вперед, завжди стають мучениками. Ви нас відкидаєте, відверто зневажаєте, але власне завдяки нам і прямуєте до мети.

— Простіше кажучи, ця Сила спонукає вас до вчинків, які звичайні люди назвали б диявольськими?

— Любий Ренсоме, невже ви дозволите собі опуститися до такого рівня? Обидва образи, про які ми говоримо, — і Бог, і диявол, — це лишень два прояви єдиної дійсності. Світ рухається вперед завдяки великим людям, а велич завжди виходить за межі повсякденної моралі. Коли стрибок відбудеться, то наші «диявольські» звичаї, як ви зволили їх назвати, стануть, можливо, підвалиною нової етичної системи, проте зараз, коли ще триває праця над здійсненням прориву, ми — злочинці, єретики і святотатці…

— І як далеко ви можете зайти? Якщо ця життєва Сила звелить вам убити мене, ви її послухаєте?

— Так.

— А продати Англію німцям?

— Так.

— Видати побрехеньки за серйозне наукове дослідження?

— Так.

— Борони вас Боже! — скрикнув Ренсом.

— Ви все ще чіпляєтесь за свої умовності, — сказав Вестон. — Й далі за звичкою порпаєтеся в абстракціях. Невже ви не здатні хоч на хвилину уявити собі повну абсолютну відданість? Невже не можете цілковито віддатися тому, що незмірно вище за всі ваші мізерні моральні засади?

Ренсом ухопився за соломинку.

— Зачекайте, Вестоне, — мовив він різко, — зачекайте. Можливо, саме щодо цього ми й дійдемо згоди. Ви говорите про повну відданість, значить, зрікаєтесь себе, робите все це не для своєї власної користі. Ні, заждіть, заждіть ще трошки. Саме тут ваша мораль збігається з моєю. Ми обоє визнаємо…

— Телепню! — ледь не завив Вестон і підхопився на ноги. — Який же ви телепень! Невже ви так нічого і не зрозуміли?! Вічно намагаєтесь підігнати все, геть усе під ту стару, запліснявілу схему — жалюгідні балачки про самопожертву та інші такі дурниці… Таж це все той же клятий дуалізм, тільки в іншому вигляді. Точна думка не знайде відмінностей між мною і Всесвітом! Отже, оскільки я — провідник рушійної сили Всесвіту, я і вона — одне ціле. Переляканий, закостенілий догматику, невже ви цього не бачите? Я — Всесвіт. Я, Вестон, — ваш Бог і ваш диявол! Нехай же ця Сила повністю ввійде у мене…

І тут почалося справжнє жахіття. Вестонове обличчя до невпізнання спотворила страхітлива гримаса, ним наче пробігла передсмертна судома, а тоді Ренсомові здалося, немов звідкись визирнув той справжній, давній Вестон — в очах у нього світився дикий жах, він закричав: «Ренсоме, Ренсоме! Заради Христа, заради всього святого, не дайте їм…», та тут же дзиґою завертівся на місці, ніби його підстрелили, впав на землю і став битися в конвульсіях під ногами у Ренсома, скрегочучи зубами, бризкаючи слиною і чіпляючись скарлюченими пальцями за мох. Поступово корчі ослабли, і він затих, важко дихаючи і широко розплющивши невидющі очі. Ренсом опустився біля нього навколішки. Вестон був живий, і Ренсом ані гадки не мав, що ж із ним трапилося — серцевий напад чи приступ епілепсії; ні того, ні іншого йому раніше бачити не доводилося. Він понишпорив у речах, знайшов пляшку бренді, відкоркував її і приклав до рота професорові, а тоді з жахом побачив, як той розціпив зуби і знову стиснув їх, наскрізь прокусивши шийку пляшки. Скло так і залишилося у нього в роті, і Ренсом пробурмотів: «О Боже, я його вбив!». Та нічого