Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

Розділ 28

Минуло два місяці

Каміла

- Я ставлю на хлопчика.

- Буде дівчинка.

- Чому ти такий впевнений?

- Ну має ж їм хоч раз поталанити.

- А хіба син – це погано?

- Я не це мав на увазі. Досить з них і трьох. Нехай потішаться принцесою. Хвостики, бантики, спіднички і все таке…

- А прохання мами виконав? Імена підібрав?

- Підібрав.

- Мені скажеш?

- Соля. Соломійка.

- А для хлопчика?

- Я на такий розвиток подій не розраховую, тому нехай самі страхуються. Хочу сестричку. А згодом, - долоня Адама пробирається під майку та вмощується на моєму животі, -  і донечку. Народиш мені Даринку?

- Адаме…

- Я не кваплю тебе, Клементинко. Просто мрію, що колись триматиму на руках галасливу грудку, яка буде і тобою і мною одночасно. Хіба таке, що відбувається тут, - притискає мою долоню до своїх грудей, - закінчується інакше? Ще не так давно я думав, що решту життя доведеться злитися на увесь світ і заповнювати порожнечу всередині іншими відчуттями, аби відчувати хоч щось… Та я й здогадуватися не міг, що моє покарання подарує тебе, найбільшу нагороду, руду халепу, яка стане зіркою, що вкаже вірний шлях, аби вибратися з темряви. У жодній мові не вистачить слів, аби я зміг сказати, наскільки тебе кохаю, наскільки щасливий тут, поруч з тобою…

  Тихий стукіт у двері спальні не дає відповісти. Хоч і впевнена, що Адам уже знає мою відповідь.

- Заходь, - гукаю, підсовуючись до краю ліжка. Це незмінний ритуал уже протягом місяця, який Тимур живе з нами.
- Бачили, скільки снігу за ніч нападало?

- Ще ні. Каміла таке сонько... Увесь сніг проспала. Ходи сюди, - Адам також відсовується далі.

- Залазь до нас, - відхиляю ковдру зі свого боку.

- Хутенько, поки Камі не замерзла і не перетворилася на злу бурульку.

- Ми її відігріємо, - таки швидко перелазить через мої ноги та лягає між нами.

- Скажи як, прошу-у-у! Що мені потрібно робити, коли у неї знову підгорить каша?

- Лоскотати!

Навіть не встигаю зреагувати, як на мої ребра нападають відразу дві пари рук. Так тепер ще й Тимур з Адамом за одне, щойно віднайшли моє слабке місце! Вищу, скидаючи ногами ковдру, коли по щоках починають котитися сльози від сміху.

- До-о-осить, - вдається викрутитися та зіскочити з ліжка, - інакше не візьму вас із собою ліпити сніговика!

- Твій метод не працює, Тім.

- Дивно, - смішно знизує плечима. - Зі мною завжди спрацьовує.

- Тоді ходімо снідати, Каміла поїсть, знову стане доброю і візьме нас на прогулянку. Що скажеш?

- Вона завжди добра, - розчулює до межі. – А хто готує?

- Я, - Адам переводить погляд від Тимура до мене та підморгує. Стримую приречений видих, бо, схоже, я уже на стадії прийняття. У мене так нічого й не виходить, скільки б спроб не робила і продуктів не зіпсувала. На кухні я зовсім безнадійна - пора змиритися.

- А після прогулянки поїдемо до дідуся?

- Ага. Скучив?

- Так.

   Наше життя змінилося. Тепер нас троє, хоч офіційним опікуном Тимура став батько. Спочатку я навіть повірити не могла, що він піде на це. Але тато здивував ще дужче, коли заявив, що хоче, аби онук жив з ним, та ми з Адамом були категорично проти. Я досі не можу остаточно пройнятися довірою до чоловіка, якого знала усе життя зовсім інакшим. Але намагаюся. Усе, що зараз відбувається – наче інша реальність і я боюся, аби в одну мить цей маленький затишний світ просто не зник.

- Ти де літаєш? Думаєш, про те, який я у тебе класний? – обіймає за талію, коли Тимур вибігає зі спальні.

- Найкращий, - тулюся до широких грудей. – Я так тебе кохаю… Не відчуваю під собою землі у твоїх обіймах і не маю навіть крихітного бажання їх залишати, бо готова вічність слухати стук твого серця.

- Вічність у нас попереду, кохана. Важливіше, чи ти щаслива зі мною, з нами тут і зараз?

- Більше усіх на світі, - тягнуся за поцілунком.

- Тут я б посперечався, - шепоче в губи і солодко цілує.

- Ви довго ще будете цілуватися? Я голодний.

- Що за свавілля відбувається у цьому домі! Ми швиденько це виправимо! – відпускає мене і підхоплює Тіма на руки.

- Пусти, я важкий!

- А я дуже сильний, - підіймає його вгору на витягнутих руках та ставить на землю, але перехоплює його руку. – Ти з нами чи ще поваляєшся? – запитує уже в мене.

- З вами. Посуд мені довірите?

   Після сніданку відправляємося на обіцяну Тимурчику прогулянку. Адам знову не випускає мене без шапки і, схоже, зовсім немає сенсу йому вкотре доводити, що за декілька років просто від них відвикла. Мабуть, сьогодні для перехожих, які несуться з величезними пакетами або ялинками, виглядаємо ми дивно: у переддень нового року ліпимо у дворі сніговика та кидаємося сніжками, наче нам усім по шість. І я не перебільшувала, коли говорила, що ніколи не відчувала себе такою щасливою, як зараз: зі злиплим від снігу волоссям, мокрим одягом та червоним носом. Ніякий статус у суспільстві та кількість нулів на банківському рахунку ніколи не зможуть замінити щасливий дитячий сміх та обійми коханого. А більшого мені і не треба.

***

- Дідусю! Ми такого величезного сніговика зліпили! – заявляє Тимур з порогу, щойно тато відчиняє двері. - Ні, снігову бабу! Так Адам сказав! Він зробив їй величезні…

- Тимуре, роздягайся і мий руки, - швидко перебиваю, - тоді усе розкажеш. Я ж тобі казала! – розвертаюся до «скульптора», коли малий біжить у сторону вбиральні.

- Та я просто привчаю його до прекрасного, - швидко чмокає в губи та простягає батьку пакунок.  – Це вам. З прийдешнім. І з новосіллям, - батько відразу заглядає у подарунковий пакет та починає сміятися.

- Це мені точно знадобиться, - демонструє набір кухонного приладдя типу вінчиків і лопаток, які обрав Адам, явно збираючись познущатися. - Тепер у мене надто багато вільного часу. Можливо, почну вчитися готувати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍