Читати книгу - "Жарт"

166
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 86 87
Перейти на сторінку:
і я відчув, як мене враз охопила якась винувата любов до нього. Лежачи коло моїх ніг, він звівся на лікоть; був він великий і незграбний, а футляр зі скрипкою був чорний і маленький, немов домовина немовляти. Мені згадалося, що його оркестр (який колись був і моїм) сьогодні надвечір має давати концерт, і я попросив, щоб він дозволив мені грати разом із ними.

Це прохання висловив я ще навіть до того, як добре зважив його (наче слова швидше зірвалися з мого язика, ніж воно спало мені думку), висловив його зопалу, але все ж таки за велінням мого серця; як по правді, незмірна любов наповнювала мене до цього світу, з якого я колись утік, того далекого, давнього світу, де селами їздять перебрані вершники зі своїм королем, де носять білі сорочки із бганками і співають пісень, того світу, що поєднувався в моїй уяві з моїм рідним містом, з матінкою (яку в мене забрали) і моєю молодістю; цілу днину росла в мені ця мовчазна любов, аж вибухнула мало не плачем; я любив його, цей давній світ, і прохав у нього притулку.

Але як це сталося, за яким правом? Хіба позавчора я не уникав Ярослава лише тому, що його особа втілювала для мене дратівливу фольклорну музику? І хіба сьогодні вранці не стежив я з нехіттю за фольклорним святом? Чому ж раптом упали всі ці завади, що п’ятнадцять років не дозволяли мені поринути у втішні згадки про молодість, яку я перевів у оркестрі з цимбалами, завади, що не давали мені схвильовано повернутися до рідного міста? Може, тому що кілька годин тому Земанек так уїдливо покепкував із «їзди Королів»? Невже, викликавши в мене колись відразу до народної пісні, він тепер знову навернув мене до неї? Невже я тільки протилежний край компасової стрілки, вістрям якої він є? Невже так ганебно пов’язаний я з ним? Ні, не лише завдяки Земанековим кепкуванням я раптом знову полюбив цей світ; я полюбив його, бо сьогодні вранці (негадано) побачив його у всій убогості, а особливо в самотині; покинула його показність, реклама, покинула політична пропаганда, покинули соціальні утопії, юрми чиновників від культури, покинула удавана прихильність людей з мого покоління, покинув (також) і Земанек; ця самота очистила його; немов докоряючи мені, очищала вона його, неначе того, хто вже недовго проживе на цім світі; осявала вона його якоюсь невідпорною останньою красою й таки повернула його мені.

Концерт мав відбутися в садку за рестораном, там, де я обідав, і там, де отримав Гелениного листа; коли ми з Ярославом прийшли туди, то побачили, що там уже сидить кілька літніх добродіїв (які терпляче очікували початку музичного вечора), а від столика до столика, заточуючись, вештається кілька пияків; у глибині садка, під липою, стояло кілька стільців, а об стовбур був опертий контрабас у сірому чохлі; кроки за два стояли відкриті цимбали, і чоловік у білій сорочці з бганками сидів за ними і легенько награвав паличками по струнах; інші члени оркестру стояли трохи осторонь, і Ярослав представив їх мені: другу скрипку грав лікар із місцевої лікарні; контрабасистом був інспектор із відділу культури національного комітету; кларнетистом (який люб’язно пообіцяв давати мені вряди-годи свій кларнет, щоб ми мінялися під час концерту) був учитель; на цимбалах грав плановик із заводу; крім цього останнього, якого я пам’ятав із давньої пори, оркестр складався з геть нових людей. Коли Ярослав урочисто представив і мене як ветерана оркестру, одного з його засновників, а отже, як почесного кларнетиста, всі посідали на стільцях довкола липи і заграли.

Я вже давно не тримав у руках кларнета, але добре знав мелодію, з якої розпочався концерт, тож одразу подолав свій страх, тим паче що в перерві музики почали хвалити мене, відмовляючись повірити, ніби я не грав уже бозна-відколи; кельнер (той самий, якому я квапливо диктував пополудні своє меню для рахунку) приніс нам столик і поставив на ньому шість склянок і обплетену лозою сулію з вином; ми потроху почали попивати те вино. Зігравши п’ять чи шість мелодій, я кивнув учителеві; узявши від мене кларнет, він повторив, що граю я чудово; та хвала неабияк припала мені до вподоби, і я сів, притулившись спиною до стовбура липи; мене переповнювало почуття палкої товариської приязні, і я вдячний був, що воно прийшло мені на поміч наприкінці цієї лихої днини. І знову переді мною постала Люція, і я подумав, що нарешті-таки збагнув, чому трапилася вона мені в перукарському салоні, а потім, наступного дня, в розповіді Костки, яка була і легендою, й правдою водночас: певне, вона хотіла дати мені на здогад, що її доля (доля маленької збезчещеної дівчинки) була подібна до моєї долі; що, звісно, обоє ми розійшлися, навіть не зрозумівши одне одного, але історії наших життів споріднені й дуже подібні, бо це історії спустошення; як ото спустошили в Люції почуття тілесної любові й позбавили її існування елементарної цінності, так і з мого життя вилучили ті цінності, на які могла б вона опиратися і які, в самісінькій їхній основі, були чисті; авжеж, чисті: хоч тілесна любов і була спустошена в Люціїному житті, все ж таки була вона чиста, як і ці пісні мого краю, й оркестр із цимбалами, і рідне моє місто, яке я так ненавидів, та й Фучик, що його портрет викликав у мене таку відразу, не винен був переді мною, і слово «товариш», котре звучало для мене як погроза, як і слово «ти» і слово «майбутнє», та й ще багато інших слів. Провина була деінде й була така велика, що її тінь укривала цілий світ невинних речей (і слів) і спустошувала їх. Ми з Люцією жили у спустошеному світі; а що не вміли пройнятися до нього співчуттям, то відвернулися від нього, накоївши лиха і йому, і собі. Люціє, дівчинко, яку я так палко любив, яку любив так недобре, невже саме це прийшла ти сказати мені через роки? Прохати співчуття до спустошеного світу?

Коли пісня скінчилася, учитель простягнув мені кларнет, заявивши, що й не торкнеться його сьогодні, що я граю ліпше за нього і що заслуговую на те, щоб далі грати, тим паче що невідомо, коли я ще сюди приїду. Мимохідь помітивши Ярославів погляд, я сказав, що збираюся якомога швидше заглянути сюди. Ярослав запитав, чи кажу я це серйозно. Я кивнув, і ми заграли наступну мелодію. Уже з хвилину минуло,

1 ... 86 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жарт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жарт"