Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

несподіваній неприязні до моїх дітей. Думала, що вона таким чином хоче віддалитися від мене, бо я не виправдала її сподівань. Думала, що через те, що я стала впевненішою в собі завдяки успішному роману та позбулася її влади, вона тепер хоче принизити мене, принижуючи дітей та мою здібність бути доброю матір’ю. Але жодна з тих думок мене не заспокоїла, а тому перемогла третя: Ліла бачила те, що я як мати не могла або не хотіла бачити. А оскільки вона особливо критично ставилася до Імми, то слід розібратися, чи є в її зауваженнях зерно правди.

Тому я стала уважно спостерігати за дівчинкою і швидко переконалася: мала справді страждала. Вона була рабою веселості й експансивності Тіни, її неймовірної балакучості, уміння викликати замилування й захоплення у всіх навколо, а особливо – у мене. Моя донька була граціозною й розумною, але на фоні Тіни блідла, її якості тьмяніли, і вона мучилася. Якось я почула їхню суперечку: Тіна висловлювалася чітко і ясно, а Імма ще не вимовляла деяких звуків. Вони розфарбовували олівцями дитячі розмальовки із зображеннями тварин, і Тіна вирішила зафарбувати носорога зеленим. Імма ж захотіла зробити кота різнокольоровим. Тіна сказала:

– Зафарбуй його сірим або чорним.

– Не наказуй мені, яким фарбувати!

– Я не наказую, а раджу.

Імма стривожено зиркнула на неї: вона ще не знала різницю між наказом та порадою. Промовила у відповідь:

– І радити не треба!

– Тоді взагалі нічого не роби!

Іммина нижня губа зрадливо затремтіла:

– Гаразд, але мені так не подобається.

Я спробувала приділяти їй більше уваги. Для початку припинила палко захоплюватися Тіною, зосереджувалася на успіхах Імми, хвалила її. Але швидко втямила, що цього не досить. Обидві дівчинки дуже любили одна одну, повсякденне змагання сприяло їхньому розвитку. Не було сенсу надміру вихваляти доньку. Імма, порівнюючи себе з Тіною, бачила в ній щось таке, що завдавало їй болю, але провини подруги в цьому точно не було.

Тоді в голові виринули Лілині слова: їй не вистачає батькової любові, та і в материній вона не впевнена. Пригадався помилковий підпис під фотографією в «Панорамі». Той підпис і кепкування Деде й Ельзи («Ти не з нашої родини, бо твоє прізвище Сарраторе, а не Айрота!), теж, напевне, завдали шкоди. Але невже причина в цьому?! Не може бути. Відсутність батька здалася мені значно важливішою причиною, і я вирішила, що дівчинка страждає саме через це.

Усвідомивши це, я стала помічати, як Імма намагається привернути до себе увагу П’єтро. Щоразу, коли він телефонував донькам, вона стояла поряд у куточку й уважно слухала. Якщо сестри сміялися, вона теж починала сміятися. А коли наприкінці розмови дівчатка прощалися з татком, Імма й собі кричала: «Чао!» Інколи П’єтро чув Іммин голос і просив Деде: «Передай слухавку Іммі, я з нею теж попрощаюся». Тоді мала соромилася: або втікала, або брала слухавку і мовчала. Так само поводилася і тоді, коли П’єтро приїжджав до Неаполя. Він завжди привозив подарунок і для неї, і Імма крутилася поряд, ніби й вона його донька, тішилася, якщо він її хвалив чи брав на руки. Якось мій колишній чоловік приїхав до району, щоб забрати до себе Деде й Ельзу, і, помітивши розпач Імми, розчулено сказав мені: «Приголуб її, їй дуже прикро, що сестри їдуть, а вона залишається».

Його слова тільки підтвердили мої страхи. Я сказала сама собі, що мушу щось зробити. Спершу хотіла поговорити з Енцо, щоб він приділяв Іммі більше уваги. Однак він і так робив усе, що міг. Якщо садив собі на плечі доньку, то через деякий час опускав її на землю і брав на руки мою малу; якщо купував іграшку Тіні, то таку саму брав і для Імми; якщо його розчулювали ледь не до сліз розумові здібності маленької доньки, він ніколи не забував висловити захоплення й невеличкими успіхами моєї. Та я все одно вирішила з ним поговорити. Після цього він став іноді дорікати Тіні, якщо та відвертала увагу від Імми. Це мене засмучувало, адже ніякої провини дівчинки не було. У таких випадках Тіна дивувалася: їй здавалося незаслуженим те, що її зупиняють. Вона не розуміла, чому раптом татко припиняв нею захоплюватися, і щосили прагнула повернути його прихильність. Тоді я намагалася владнати ситуацію і залучала її до гри.

Одне слово, справи не ладилися. Якось уранці я була в Лілиному кабінеті, хотіла, щоб вона навчила мене працювати з комп’ютером. Імма гралася з Тіною під письмовим столом. Тіна, як завжди, з неймовірною фантазією описувала різноманітні місця та героїв. Якісь страшні чудовиська гналися за їхніми ляльками, мужні принци от-от мали їх урятувати. І тут я почула, як моя донька раптом вигукнула з несподіваною злістю в голосі:

– А я – ні!

– Ти – ні?

– Я не буду рятуватися!

– А тобі й не треба рятуватися, тебе врятує принц.

– У мене його немає.

– Тоді я скажу, щоб тебе врятував мій.

– Я сказала ні!

Мене вразив той несподіваний перехід, як Імма перескочила з ляльки на себе, хоч Тіна просто гралася. Ліла рознервувалася, бо я відволіклася, і прикрикнула:

– Дівчатка, або розмовляйте тихіше, або йдіть гратися надвір!

106

Того дня я написала Ніно довгий лист. Перелічила всі проблеми, які, на мою думку, ускладнювали життя нашої доньки: у її сестер був батько, який про них піклувався, а в неї – ні; у її найкращої подружки, Лілиної дочки, був люблячий татко, а в неї – ні; я постійно була у роз’їздах і часто залишала її саму. Тож Імма постійно мала відчуття, що їй чогось бракує. Я надіслала лист і почала чекати, коли Ніно відповість. Цього не сталося, тоді я вирішила зателефонувати йому додому. Відповіла Елеонора:

– Його немає, – промовила байдуже, – він у Римі.

– Перекажи йому, будь ласка, що моя дочка потребує його уваги.

Вона хотіла відповісти, але її голос урвався. Врешті вона зуміла опанувати себе:

– Мої діти теж уже пів року не бачать батька.

– Він тебе покинув?

– Та ні, він ніколи нікого не кидає. Або ти маєш знайти сили, щоб його покинути, – тут ти якраз молодець, я тобою захоплююся! – або він так і продовжує з’являтися і зникати, коли йому заманеться.

– Скажи йому, що я телефонувала і якщо він негайно не приїде до доньки, я сама його розшукаю і привезу її йому хоч на край світу! Гаразд?

І поклала слухавку.

Минуло чимало часу, перш ніж Ніно наважився зателефонувати, але врешті він це зробив. Як завжди, поводився так, ніби ми розлучилися кілька годин тому. Розмовляв бадьоро, весело, наговорив купу компліментів. Але я відповідала сухо, запитала:

– Ти отримав мій лист?

– Так.

– То чому не відповів?

– Бо не мав ані хвилинки вільного часу.

– Зроби ласку, знайди, і якомога швидше. Імма почувається недобре.

Він неохоче відповів, що