Читати книгу - "Ярослав, Ольга Вільна"

І от... знову...

Західна губернія протягом століть історії Русі безперервно змінювала володарів, переходила під правління сусідніх держав, поверталась назад під руку Києва, навіть оголошувала автономію. Кордони постійно пересувались, видозмінювались. І найбільше це відобразилось навіть не в архітектурі, культурі чи мові регіону, а в географії його укріплень та бастіонів. Оборонні рубежі траплялись по всій території губернії, при нинішній карті Київської Русі – ніби абсолютно хаотично.

Дубенський форт заховався недалеко від села Тараканове, поблизу міста Дубно. У вісімнадцятому столітті, коли кордон між Київською Руссю та Австрійською імперією проходив по лінії Збараж – Броди – Берестечко – Сокаль, його будівництво виглядало доцільним і перспективним. Форт захищав стратегічно важливий залізничний шлях від Львова до Києва. І якийсь час навіть виконував свою функцію. Та згодом кордони змінились і оборонна споруда опинилась далеко від можливої лінії фронту, майже в центрі Західної губернії.

– Дубенський форт – це потужна бетонно-земляна споруда, в спорудженні якої використовувався новий для того часу будівельний матеріал – цегла і цемент. Загалом форт спроектовано у формі чотирикутника, довжина сторін якого 240 метрів. Із зовнішнього боку форт укріплений глибоким і широким ровом із земляними валами, які зміцнюють потужні стіни. Вздовж периметра знаходяться каземати, в яких могло б розміститися до восьмиста осіб. А загальна кількість таких казематів більше ста штук.

Дівчина задумливо покрутила інформаційну брошуру, яку їй вручили на в’їзді.

– А він величенький, еге ж? – продовжила читати в голос. – Особливе враження справляє складна система підземних ходів. Їх розгалужена сітка з’єднує земляні вали та центральні будівлі, при цьому побудована так, аби дати можливість оборонцям вести обстріл супротивників, у разі захоплення підземель чи центральної частини самого форту.

– Романа, яка цікавиться історією, мене лякає, – чоловік широко всміхнувся.

– Ну тебе, – відмахнулась. – Дяка Його Імператорській Величності, який мене нею постійно грузить.

Вона сиділа на дубовій бочці. В шкіряному костюмі шукача пригод, з арбалетом за спиною і величезним рюкзаком під ногами. Довкола снували дварфи, люди, ельфи. Встановлювались намети, розкладались штандарти. Зацікавлені готувались до початку чергової масштабної зустрічі фанатів гри Підземелля та Дракони.

– А ви з ним продовжуєте сперечатись, – Улас, який насправді не сильно змінився за час їх недовгого знайомства, спеціально до цієї події  відпустив бороду і волосся. І тепер в образі дужого дварфа розкладався на своєму прилавку. – Тобто, я хотів сказати – спілкуватись.

Рольовики розділились. Улас виступав за моба, тобто за персонажа, який спокійно собі торгував. Його ножі та спеціально викувана до гри зброя привертали увагу і користувались попитом. А от Романа обрала собі активного персонажа, на якого чекала битва за забуту фортецю, захоплену червоним магом та його армією немертвих.

– Ага, дивно так, – задумливо погодилась.

– Чому? Він мені здався непоганим хлопцем, – недовга, але пам’ятна пригода викарбувалась в пам’яті Уласа назавжди. Йому ще довелось кілька разів зустрічатись із Ярославом. Вже княжич, з відповідним супроводом і у відповідному вбранні, віддав йому ключі від повернутого та відремонтованого старенького хетчбека. Разом зі словами щирої подяки і винагородою, яку Улас вклав у розвиток свого бізнесу.

– Хто, Яр? – вона мало не звалилась з бочки, коли різко одвернулась до Уласа. – Ти його просто мало знаєш. Імператор прекрасний для публіки. А реально він – самовпевнений, егоцентричний.

– Впертий і безкомпромісний.

– Так! – погодилась. І завмерла. Бо голос, який додав останні слова належав не Уласу. – Ні, – обернулась.

Поки гра не почалась, на площі, де розклались рольовики, можна було побачити представників всіх рас і професій, злочинців, героїв та ворогів, з якими планувався бій. От зараз перед прилавком коваля юрбились ельфи, гноми і пара червоних магів Тея. В характерних плащах і масках.

– Рома? – Улас також із сумнівом оглянув магів. Поведінка дівчини його насторожила. Та завмерла з роззявленим ротом і широко відкритими очима.

– Камон, – Рома почала заглядати за спини магів, озирнулась, знову глянула на магів. – Яр?

– Ага, – дзвінко і щасливо відповів голос трохи нижчого зростом мага. – І я!

– Святослав? – Романа перевела погляд на другого мага.

– Сеш Тем, до ваших послуг. А це мій старший брат Нерон, – Святослав хитнув головою в бік Ярослава.

Хвилину всі четверо розглядали один одного. Поки коваль гучно не розреготався.

– Черговий косплей на злодіїв? Навіть не знаю, як на це люди відреагують.

– Ніяк, – щасливе від молодшого княжича. – Ми тут таємно.

– Втекли, да?

«Безнадійно», – про себе подумала.

– Ага, – радість звучала в голосі Святослава. Хлопчина місяцями страждав від того, що Ярослав здійснив втечу сам, без свого молодшого брата, який, між іншим, також хотів піти на виставку ComicCon. І Романа неодноразово вислуховувала його бурмотіння та заводи з цього приводу, коли бувала у палаці. Таємно, але часто. Та зараз підліток здавався найщасливішим у світі. І активно цим ділився з усім білим світом. – Це має бути навіть крутіше ніж Світ Гри! Дубенський форт! Тобто справжня фортеця, підземні коридори, укриття та башти! Майже справжня зброя! Битви! Ви бачили зомбі? Там такі костюми шикарні! Тобто твій теж крутий, Рома. Чесно. Але там! Там!

– Ви ж нас не здасте? – перепитав Ярослав. – Правда?

– Тобто? – Улас здогадався про що мова. Але здогадуватись і знати напевно – не одне й те саме.

– Ці бовдури втекли з-під варти. І тепер просять мене. Мене! Не повідомляти про це палац, – розпач був награним. Романа сама перебувала ще в ступорі від чергової витівки княжича. Княжичів!

Ярослав втягнув у свої авантюри брата!

– Облиш, нічого страшного не сталось.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍