Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

аж Субота мусив відхилитися, щоб роздивитися дисплей.

«УГАДАЙ, ХТО МЕНЕ ВБИВ»

— Хто це прислав? — здивовано закліпав Субота.

— Це хтось надіслав мені вчора ввечері з її номера.

— А ти дзвонила?

— Я щодня дзвоню.

— А визов іде чи нє? — з надією запитав Субота.

— Іде. І що це означає?

«Вбивство, — так колись казав їхній викладач у школі міліції. — Перше, що зробить крадій, — вимкне вкрадений телефон. Тому, якщо людина зникла, а виклик іде, то відсотків на дев’яносто — вона мертва».

— Ну… — Субота зам’явся, бо нічого цього не збирався казати Ксені. — Матері ж вона якось подзвонила…

— А ти впевнений, що то була вона?

— Дак, а хто ж… Ксень, мені тре’ бігти…

— Віталік, її мати алкоголічка — їй будь-хто міг дзвонити, вона б не відрізнила! Кажу тобі, як її найкраща подруга — не може такого бути, щоб із її номера такі повідомлення надходили, і все було в порядку. Давай папір і ручку.

— Підожди…

— Чого ждати?

— Через час, кажу тобі, приходь! — підвищив голос Субота. — І якби з нею реально шось пагане случилося, то телефон би забрали і відключили вже. Поняла?

— А що як їм не телефон був потрібен?

— Кому?

— Тим, хто її вбив, — Оксі насилу вимовила останнє слово. — То що тоді з мобільним?

— Ну… Лежить десь, навєрно…

— І дзвонить.

Вона дістала свій телефон і ввімкнула режим гучного зв’язку. З динаміка полилися тужливі гудки. На дисплеї всміхалася з фотографії Христина.

Субота якийсь час розгублено дивився на неї, аж раптом засяяв.

— Так він же ж сів би давно! Скільки врем’я пройшло! Тим боліє, що ти постійно наярюєш.

— Але ж не сів, як бачиш!

— Того шо поїхала вона! І трубки брати не хоче! Все, Ксюш, я побіг, ясно? Якщо хочеш, приходь пізніше! — Він узяв її за талію й зіштовхнув зі столу. — Про Людку помниш, шо казали? А вона потім фоточку запостила, шо все нормас. А ви всі тут тоже ходили: «Пропала, пропала!» Все, Ксюшечка, давай уже… Я той-во… Їхать тре’!

— Віталік! — улесливі інтонації геть зникли з її голосу. — Дай мені папір і ручку!

— Ксюш! Ну шо ти начинаєш! Як я її в тебе прийму, як он її рідна мати не чухається! Жива твоя Христина!

— Віталік, — вже м’якше мовила Оксі й благально подивилася на нього. — Ну, будь ласка, Віталічок! Це ж Христинка моя!

— Да папік мене з гівном зжере! Поняла? Він ось тільки-шо зі сцени розпинався… Да й вопше… Через пару часов, ясно? Спішу я…

— А казав, що я тобі друг!

— Друг-друг, Ксюшечка! Тільки не можу я січас. Давай уже той-во… Виходь.

Ксенія гордовито підняла підборіддя й пішла до дверей. На порозі озирнулася:

— Як за цицьки мене хапати — то тут він друг! А як реально помогти — з гівном його зжеруть!

— Да кончай, — Субота вишкірився, намагаючись розрядити обстановку жартом. — У тебе все одно чоловік ревнивий, як чортяка, — то я подумав, що треба йому хотя б повод дать.

— Якби ти, Віталічок, дав Арсенові привід, він би тебе убив.

Останнє слово вона промовила так, аж у Суботи скрутило живота.

— Ти того… Хоч не казала йому?

Оксі зміряла його презирливим поглядом.

— Кажеш, папік із гівном зжере? А в тобі ж, Віталічку, крім гівна нічого й немає!

— Оксі, та ну шо ти!

Та вона так гримнула дверима, аж тиньк посипався.

Уже на ґанку, люта як чорт і на нього, й на себе, Ксенія мало не врізалася в широкі, прикрашені дорогою краваткою, груди Павла Борисовича.

— Опа! Хто це тут у нас такий гарний?

— Драстя, — буркнула вона й одразу хотіла піти.

— Сталося щось? Ксеніє… Вікторівна, правильно?

— Просто Ксенія. Сталося! Заяву не хочуть приймати.

— Яку заяву? — вдавано здивувався Тупогуб і м’яко взяв її за лікоть. — Віталік! Ти чого це гарненьких дівчат ображаєш?

Субота, що саме намагався непомітно прослизнути повз них, зупинився й наліпив на лице кислу посмішку.

— Ой, Пал Борисович… — він з досадливою пикою простягнув мерові руку. — Здрастуйте. Біжу, нічого не бачу…

— Скарги від населення надходять, — награно суворо мовив Тупогуб. — Кажуть, роботи не виконуєш.

— Дак, той-во… Вона нащот Христини… А я кажу, мало чого вона трубки не бере… Матері ж дзвонила…

— Та мати, якби її й зустріла, то не познала б! — обурилася Ксеня.

— Тихо… — Тупогуб озирнувся. — Ну навіщо кричати…

Площа була вже майже розчищена, там уже розставляли намети. Зі сцени віниками змітали сніг. Науменко вчергове розвернувся, їхав на роторі в їхній бік, а вітер підхоплював сніговий пил і кружляв довкола них веселою завією.

— Ксеніє… — Тупогуб відкашлявся в кулак. — Я певен, що, по-перше, старший лейтенант Субота про всяк випадок проведе оперативну перевірку. Без усяких заяв, — (тут Субота енергійно кивнув). — А по-друге, ви і справді даремно панікуєте. Перевірити, звісно, не завадить… Але причин припускати найгірше поки що немає. Оно через Людмилу Карпенко як усі переживали! А вона в Будапешт гайнула…

— У Прагу, — виправив Субота.

— Точно. А як усі спершу метушилися! Що говорили!

— Та знаю! — відмахнулася Ксеня. — Я ж не через Люду! Я й справді хвилююся…

Субота ніяково тупцяв на місці, не знаючи, чи можна йому вже йти.

— Ніхто нікуди не зник, — переконливо мовив Тупогуб. Його манера розмовляти була плавна, мов тигряча хода. — Просто в людей змінюються плани, змінюється життя. Людину вже не те що в зниклі, а в небіжчики записали, а вона — виграла путівку і нікому не сказала… Чи любов усього життя зустріла… Тому жива-здорова твоя Христина. Як зараз кажуть, «запам’ятайте цей твіт»! Самій же незручно буде, що наполохала весь Буськів Сад.

— Ад, — виправила його Ксеня й кивнула в бік напису у центрі площі.

Літера «с» знову не горіла. Мер вибухнув тихою лайкою, але порух вітру занурив їх у густу снігову хмару — снігоочисник був уже зовсім поруч, — і Тупогубу перехопило подих. Коли він обернувся до Ксені, на його обличчі проступив біль. Утім, не виключено, що причиною були світляні літери.

«Я ♥ БУСЬКІВ _АД».

— Можу собі уявити, Ксеніє, — перевівши дух, співчутливо почав Павло Борисович, — що у вас серце не на місці…

Ротор завив гучніше, і струмінь снігу, що вирвався з розтруба снігоочисника, загуркотів по металевому підвіконні поліційного відділку.

— Куди! — заволав Субота. — Шибки поб’єш! Стопе! Стопе!

Тупогуб озирнувся, вмить втративши інтерес до Ксені. Науменко вимкнув ротор і розгублено вистромився з вікна снігозбирача.

— Просто ковшем пройдися! — владно наказав Павло Борисович. — Вимкни гвинти і згреби до рогу. А там увімкнеш. Зрозумів? Бо й справді вікна повилітають нахрін!

Захар кивнув і сховався