Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

в кабіні. Загарчав мотор, і снігозбирач поповз мимо них, згрібаючи сніг, наче бульдозер.

Цієї миті, обійшовши «опель» дільничного, з-за рогу вийшов Андрій. Він поспішав, надіючись, що от‑от під’їде якесь обласне начальство і Суботі публічно дадуть прочухана. Назустріч Андрюсі їхав червоний аеродромний ротор із вимкненими гвинтами, штовхаючи поперед себе переконливу гору снігу.

— Вона б мені сказала, якби кудись їхала, — саме казала Ксенія Тупогубу, але міський голова не відривав погляду від ротора, тож досі її не слухав.

— Усе! — гукнув він Науменкові. — Врубай гвинти!

Той знову вистромився у вікно і квапливо кивнув. Двигун загарчав гучніше. Із розтруба снігозбирача вдарив тугий білий струмінь.

Андрій зробив гак, щоб обійти ротор. Тупогуб на ґанку повернувся до Ксені й у своїй котячій манері взяв її за лікоть.

— Щойно оце я говорив саме з приводу всіх оцих чуток… — облесливо мовив він. — Покажіть бодай одне тіло — й ми тут усіх на вуха поставимо! Я особисто шукатиму! Але нехай дадуть бодай щось! Хоча б краплю крові на снігу!

Але тепер не слухала Ксенія. І вона, і Субота, і навіть Андрій за п’ять метрів од ґанку — всі дивилися на ротор, тому що з ним було щось не те. Сніговий струмінь вичерпався, й двигун завив, ніби снігоприбирач збирався злетіти. У кабіні метушився Захар, без кінця вистромлявся у вікно й стурбовано зазирав під колеса. Загарчала коробка передач, авто смикнулося й різко здало назад, розвернувшись трубою ротора простісінько в їхній бік. Цієї миті озирнувся Тупогуб. Він навіть устиг вигукнути: «І не думай!», коли Захар знову ввімкнув гвинти, і потік снігу вдарив просто в напис «ПОЛІЦІЯ» над їхніми головами. Наступної секунди в потужних подвійних гвинтах щось огидно хруснуло, авто розвернуло ще сильніше, і сніг полетів просто на ґанок.

Ксенія верескнула, втягуючи голову в плечі. Тупогуб підкинув угору руки. Субота крутнувся на закаблуку, але шкіряна підошва його франтуватих черевиків по-зрадницькому ковзнула на бетоні, і він упав на спину, розкинувши руки. Ротор завив іще голосніше, старанно закидаючи снігом ґанок, а тоді нарешті замовк. На площі запала тиша.

Люди ошаленіло витріщалися, неспроможні ані слова мовити, ані просто усвідомити це видовище. Андрій зупинився, в буквальному сенсі роззявивши рота. Захар розчахнув дверцята, але ноги зробилися ватні, він випав із кабіни, й так і лишився сидіти в снігу. Голосно і тужливо заволав Субота, вирячившись на долоню, якою щойно провів по обличчю.

Тому що і Суботине обличчя, і калюжа, в якій він сидів, і ґанок, і сходи, і перелякані Тупогуб із Ксенією — все було пофарбоване розмаїтими відтінками червоного: від брунатного, до червоно-рудого. Снігове місиво зібралося в багряні калюжки на бетонній долівці, розпливлося іржавими плямами на білій меровій сорочці, спадало тягучими вишнево-червоними краплями з напису «ПОЛІЦІЯ». А площею вмить рознісся такий характерний і особливо виразний на холоді запах крові.

Андрій машинально поглянув на годинник і навіть не здивувався, побачивши, що зараз рівно десята п’ятнадцять. Ні хвилиною пізніше.

Розділ 43

Кавові плями

Рожеві струмені розбризкувалися по старій емальованій умивальниці дрібним бісером крапель. Вода була крижана і кров змивала погано. Субота запекло ялозив долонями по обличчю. Здавалося, він змиває не кров, а олію. Вбиральня була крихітна, і худий зад поліцейського стирчав із дверного отвору, наче він був коровою, що не хоче заходити у хлів.

Увійшов Андрій із кавалком господарського мила. Ксеня, вся запацьорена кров’ю, сиділа на ослоні для відвідувачів і схлипувала, очікуючи, коли теж зможе вмитися. Тупогуба відразу забрав Арсен, що виник бозна-звідкіля. На дружину він навіть не глянув, а лише підхопив під лікоть шефа.

— На ось, — Андрій простягнув Суботі мило.

Той буркнув щось удячне і зафоркав, намилюючи лице. Діло пішло швидше. Незабаром Субота вийшов, утираючись білим «вафельним» рушником.

— Нормас? — запитав він Андрюху, ледь відхиливши голову.

— Ага. Коли ти повернешся?

— Та скоро… — Субота підійшов до вікна. — Зара’ бамажки оформлю і… Якщо Борисоч не смикне… То скоро.

— То що, Віталічку, — озвалася Оксі, — поїхала моя Христинка і трубки брати не хоче?!

— Закрий рота! — гаркнув Субота. Він пожував губи, так, наче щось обмірковував. — Коли ти її бачила востаннє?

— Ну, тоді ото, в неділю. Я ж тобі казала.

— Ти казала, що в неділю вона пропала.

— Тому що тоді я її бачила востаннє! Ти об ґанок гепнувся чи що!

Субота пропустив її шпильку повз вуха.

— А в неділю ти її коли бачила?

— Увечері. У медпункт до неї заходила. А вранці вона зміну не передала і на дзвінки не відповідала.

— Вона збиралася з кимсь зустрічатися? Ну, піти кудись? Може, в неї хтось був, га?

— Зміну вранці передати повинна була… І нікого в неї не було.

Субота чвіркнув зубом.

— Гівняно…

— В смислі? А якби в неї був хлопець, то капець як класно все вийшло?!

У Суботи вмить почервоніли вуха.

— Я про ситуацію кажу! — раптом загорлав він на Ксеню. — Що підозрюваних нема! Та й вопше — дуже гівняно в суботу зранку витягти з ротора половину Христини!

Оксі судомно глитнула і кинулася до вбиральні. Грюкнули двері.

— Ти геть уже чи що… — незлостиво мовив Андрій. — Вони ж подруги.

— Дак а чого вона… «Капець як класно»…

Субота нервово вхопив куртку і вийшов.

— Це все через тебе, — заявила Ксенія, коли вийшла із вбиральні.

Вона вмилася й зняла заляпаний кров’ю пуховик. Її сукня майже не постраждала, й лише закривавлена хустина досі лишалася на шиї.

— Що саме через мене? — насторожився Андрій.

— Усе. Усе тепер полетить нахер… — вона заходилася втиратися рушником.

— І що ж я такого наробив?

— Ти здійняв усю цю муть… Жили б, як живеться. Може, і справді стало б краще, коли б завод запрацював. А що тепер буде — взагалі неясно… Нічого хорошого. Я, звичайно, переживала через Христинку… Та хоча б не змивала з лиця її кров.

— Ти сказилася? Краще дозволити маніякові різати вас по одному?

Ксеня засмучено подивилася на бордові розводи на рушнику і стиха лайнулася: кров із брудної хустини роз’ялозилася по всій шиї.

— Це дивлячись, що буде далі, — Оксі кивнула в бік вікна: на площі наростав обурений гомін юрби. — Ти не знаєш, на що здатний наш мер.

І стиха додала:

— І мій чоловік…

Вона вийняла з кишені пудреницю, поглянула на себе в люстерко, беззвучно лайнулася й знову подалась у вбиральню.

Субота розгублено дивився на свій «опель», який лежав на череві, наче тлустий кіт, що грівся на сонці. Усі чотири колеса були пробиті. Він безпорадно озирнувся