Читати книгу - "Заблудлий, Джейн Гарпер"

колупатися в сараях, — похитала вона головою. — Зате всі знають, що не можна торкатися клятої картини.

Нейтан роздивлявся маєток. Кемеронову машину, припарковану на під’їзній доріжці, й будинок, у якому вони виросли.

— Мені повсякчас ввижалося щось дивне в тому, як помер Кем, — сказав він. — Деякий час я реально думав, що до цього якось причетна Дженна Мур.

Він помовчав. Сонце наближалося до свого піку на небі, й обрій удалині лежав рівною лінією.

— Цікаво, чого вона від нього хотіла.

Ліз не відповіла, і Нейтан глянув на неї.

— Що таке?

Повагавшись, Ліз опустила руку в кишеню.

— Вчора поштарка Керолайн привезла нам пошту. Вирішила, що ми нескоро ще виберемося в місто, щоб її забрати.

Вона передала Нейтанові трохи пом’ятого листа, й він покрутив його в пальцях. Конверт був адресований Кемеронові Брайту. Зворотної адреси не написали, але в правому верхньому куті була британська марка. Конверт уже був розірваний, тож Нейтан дістав уміст. Лист, складений утроє, вже трохи обтерся по згинах, неначе його діставали й перечитували багато разів. Вдихнувши, Нейтан почав читати слова.

«Кемероне, — починався лист. Нейтан не впізнавав почерку, охайного і твердого. — Будь ласка, дочитай цього листа до кінця. Я розумію, що ти, можливо, навіть не пам’ятаєш мене, Кемероне, але я мушу сказати тобі одну річ:

Я тебе пробачаю.

Можливо, тобі не потрібне моє прощення, а може, ти не відчуваєш, що твій учинок потребує прощення. Проте я щиро сподіваюся, що це не так. Хай як ти себе виправдовуєш, хай чим мені, самотній і загнаній у кут, погрожував твій батько від твого імені, але ми з тобою знаємо, що трапилося в ніч нашого знайомства. Ти знаєш, що ти зробив, і я теж це знаю.

Колись я сподівалася, що ти живеш з таким самим почуттям жалю й сорому, з яким я жила багато років. Але це більше не грає для мене ролі.

Я змарнувала багато років, почуваючись винною за те, в чому насправді не було моєї провини, і я тобі дала над собою владу, якої ти не заслуговував. Завдяки підтримці мого психотерапевта й любові моєї чудової родини я з гордістю можу сказати, що це вже в минулому.

З багатьох поглядів, мені вдалося збудувати щасливе життя. Зичу тобі того самого, Кемероне. Люди, відчуваючи великий біль, завдають великого болю іншим, і я сподіваюся — заради тебе й заради всіх, хто тебе оточує, — що ти нарешті знайшов трохи миру в душі.

Дженна Мур».

Нейтан тричі перечитав листа, потім згорнув його. Повернув Ліз.

— І що ти з цим збираєшся робити? — запитав він.

— Мабуть, покажу Гленнові.

— Це тебе не виправдовує, знаєш, — мовив Нейтан так різко, що аж сам звернув увагу. — Те, як вчинила ти, від цього не стає кращим.

— Знаю.

— Я бачив, який вигляд мав Кемерон, коли Стів забирав його у «швидку». Бачив його виснаження, — мовив Нейтан. Він помітив, як здригнулася Ліз, але все одно повів далі. Вона повинна це почути. — Смерть його була нелегка. Ти маєш це знати. Він дуже мучився.

Вона не відповіла, і він збагнув, що вона плаче. Він не ворухнувся. Нарешті вона зітхнула.

— Я не прошу тебе пробачити мене...

— Це добре.

Довший час Ліз мовчала.

— Нейтане, я поїхала з дому у вісімнадцять років, — нарешті заговорила вона. — І коли я зробила це, то пообіцяла собі, що в мене все буде по-іншому.

Вона поїхала на північ, пояснила Ліз, а потім на захід — подорожувала де заманеться, вперше в житті почуваючись вільною. Зупинилася в Баламарі, коли стало ясно, що дорога закінчується й далі лежить пустеля. За кілька днів вона знайшла собі роботу на пошті й уперше заробляла власні гроші. Робота була приємна, місцеві — приязні. Завжди мали час усміхнутися до неї і потеревенити, і коли Карл Брайт, усміхнувшись до неї понад своєю поштою, запросив її випити, Ліз погодилася.

— І якийсь час усе було чудово. Віриш ти чи ні, але він був страшенно веселий і, на мою думку, дуже гарний. І милий зі мною. Якийсь час моє життя реально відрізнялося від колишнього, — обличчя Ліз потемніло. — А потім ми одружилися, і все почало змінюватися, й одного дня я усвідомила, що життя моє вже не так і відрізняється. Твій тато казав мені, що в дитинстві йому теж було нелегко, тож ми обоє прагнули кращої долі. Але кращої не вийшло. Було все те саме, що я й покинула. Я була страшенно розчарована, Нейтане, і просто неймовірно втомлена. Я заїхала в таку далечінь лише для того, щоб закінчити в такому самому місці. Я більше не мала сили боротися. Та і який був сенс?

Вона похитала головою.

— А потім я завагітніла і сказала собі: хай що відбувалося між ним і мною, а я не терпітиму, щоб таке сталося і з вами, дітьми, — Ліз витерла очі. Вона не могла дивитися на сина. — І я старалася щосили, Нейтане. Будь ласка, повір. Я складала план, я думала про це щодня. Але мені було страшно, я почувалася самотньою і загнаною в пастку. Вибач. Цього було замало, я розумію. Але це все, що мені вдавалося робити.

Довгу хвилю Ліз мовчала.

— А потім тато потрапив у аварію. І я гадаю, що це врятувало мені життя. Можливо, і Бабові також.

Знагла Нейтан повернувся на роки назад, у спекотну темну ніч: крізь розпанаханий метал дивився на Карла Брайта, затиснутого між дахом і кермом. Чув слова фельдшера.

Смерть не була миттєвою.

Ліз сиділа в кузові «швидкої» з кам’яним обличчям, навколо рани запікалася кров. Тоді Нейтан подумав, що це шок. Та можливо, зринула тепер чорна думка, можливо, справа була зовсім в іншому. Довгий час він дивився на дві могили в себе під ногами. Стара земля, свіжа земля.

Можливо, подумав він, за другим разом перетинати межу вже легше.

— Скільки часу... — почав був він, але не договорив. «Скільки часу ти була непритомна після аварії? Скільки часу ти вичекала, перш ніж викликати допомогу?»

Він хотів це спитати, але не спитав, бо з материного обличчя бачив, що вона скаже йому правду.

Ліз пильно спостерігала за ним.

— Я шкодую багато про що, — нарешті промовила вона. — Але не шкодую, що його не стало.

Нейтан не питав,