Читати книгу - "Іствікські відьми"

на неї в якомусь заціпенінні; голодний вираз спершу торкнувся морди, затим дістався вух, всередині рожевих, як морські мушлі. Ось такі друзі, подумала Джейн, лишаються тупими — шматки грубої матерії. По ньому видно, що він спостерігає щось украй важливе, але не розуміє, що це; він глухий до музики і сліпий до руху й польоту духу. Вона підняла смичок. Він здався їй напрочуд легким, як чарівна паличка. Джига позначалась як allegro. Починалась вона уривчастими фразами — вуп-вуп (a-d), вуп-вуп (b бемоль-c діез), вуп-пу-пу-пу-пу вуп-уп, вуп… Вона знай продовжувала. Зазвичай їй було важко з цими рідкими, загостреними, пониженими ходами, але сьогодні вона просто літала поміж них, глибше, вище, глибше, spiccato, legato. Два голоси вгризлися один в одного — останнє відродження тієї трепетливої, спадистої теми, що знай поверталася, але лише для того, щоб її придушили. Так от про що шепочуться чоловіки, монополізуючи, всі ці сторіччя, — смерть; не дивно, що вони зоставили її собі, не дивно, що забрали її подалі від жінок, давши жінкам займатися вихованням і догляданням, продовжуючи плин лихого, поки самі вони, вони, чоловіки, розділили між собою справдешній скарб: онікс, чорне дерево й нелегіроване золото, сутність слави і звільнення. До цього часу смерть Дженні в уяві Джейн була всього лише стиранням, нічим; нині ж вона отримала тактильну структуру, розгалужену й розмаїту, складність, чуттєвий, тягучий вимір, кокетливіший за те відчуття, що прибій лишає в нас на ногах, тягнучи за собою гальку, те прекрасне, втомлене, важке зітхання, яке видає море кожною хвилею. Це було схоже на те, ніби бідолашне, отруєне тіло Дженні переплелося, судинкою до судинки, сухожиллям до сухожилля, з тілом Джейн, начеб тіло потопельниці з водоростями, і обидва піднімаються, одне незмінно поглине інше, але поки ще сплетені воєдино, одне з одним, у бурхливих, осяйних глибинах. Джига наїжачувалась і колола пальці; восьмі терції підстеляли шістнадцяті, котрі дедалі більше шаленіли; в них була присутня безнадійна колотнеча, завихрення, моторошний шквал fortissimo і нарешті спад, а за ним — навскоки вгору гамою до плачу, що увінчує крещендо, тихенького уривчастого плачу останнього Ре.

Джейн програла обидва повтори, майже ніде не залажавши, навіть у тій хитрій середній частині, де треба додавати динаміки серед хащів крапочок і рисочок; і хто це казав, ніби її legato схоже на détaché?

Житловий масив Коув лежав за чорними вікнами чистий, як шматок антарктичної криги. Інколи дзвонив поскаржитись хтось із сусідів, але сьогодні навіть телефон був у трансі. Тільки Рендольф не змикав повік; його важка голова лежала на підлозі, й одне темне око, цятки крові ніби літали в повітрі, дивилося на порожню форму кольору м’яса, розміщену між ніг його хазяйки, — його химерний конкурент за її прихильність. Джейн сама настільки захопилася, настільки поринула у транс, що почала грати перший рух віолончельної партії Брамсового Мі мінора з усіма його млявими половинними нотами, поки їй підігравало уявне піаніно. Яким же обабленим був Брамс попри всю свою пишноту: жінка з бородою й сигарою!

Джейн устала зі стільця. Вона відчула вбивчий біль між лопатками, а обличчя було мокре від сліз. Була за двадцять четверта. Перші сіренькі клаптики світла кидали кволі форми на газон, що розкинувся за її оглядовим вікном, аж ген за розкидисті кущі, які вона ніколи не стригла, і воно поширювалось і змішувалось, як різні відтінки лишайників на могильній плиті, як бактерії в чашці для культивації. Діти почали видавати звуки серед цієї ранкової рані, а Боб Озґуд, який пообіцяв спробувати вирватися з нею на «обід» у страшному мотелі — низка фанерних котеджів, розставлених півколом у лісі, — біля Олд-Віку, подзвонить із банку, щоб підтвердити; отже, не можна знімати слухавки з телефона й лягати спати, навіть якщо діти не шумітимуть. Зненацька Джейн відчула таку знемогу, що пішла спати, не склавши віолончель до кофра, залишивши її обпертою на стілець, начеб вона грала в симфонічному оркестрі і її відпустили зі сцени на антракт.

Александра виглядала з кухонного вікна, дивуючись, чому це воно таке заляпане й заквецяне брудом, — хіба може дощ бути брудним? — і відтак побачила, як Зукі припаркувалась і рушила вздовж цегляного муру крізь виноградну альтанку, схиляючи свою лискучу, руду голівку, щоб не зачепити порожню годівничку для птахів і низько навислі виноградні лози із напівдостиглими гронами. Дві жінки поцілувалися за дверима-ширмою.

— Так добре, що ти прийшла, — сказала Александра. — Не знаю чому, але мені чомусь страшно самій шукати ту річ. У своєму болоті.

— Бо це справді страшно, люба, — сказала Зукі. — Бо все пройшло дуже ефективно. Вона знову в лікарні.

— Але ж ми, звісно, насправді не знаємо, через що.

— Ні, знаємо, — сказала Зукі, не усміхнувшись, через що її губи прибрали дивного, опуклого вигляду. — Ми знаємо. Через це.

Вона виглядала пригнічено, знову репортерка у плащі. Її взяли назад до «Вісника». Продаж нерухомості, як не один раз казала вона Александрі по телефону, є справою надто непевною, надто виснажливою. Постійно очікуєш, коли все зрушить з місця, міркуючи, що слід було сказати щось переконливіше у той вирішальний момент, коли клієнти вперше оглядають будинок або стоять у підвалі, чоловік з виглядом знавця оглядає трубопровід, а дружина нажахана пацюками. А коли угода таки відбувається, гонорар зазвичай розділяється на три-чотири сторони. А ще це викликало в неї виразку: невеличкий, сухий біль під ребрами, вище, ніж буває зазвичай, який посилювався вночі.

— Хочеш випити?

— Пізніше. Ще рано. Артур каже, що мені не можна нічого пити, доки шлунок не повернувся до норми. Ти колись пробувала «Маалокс»? Боже, з кожною відрижкою відчувається смак крейди. Та й до того ж, — вона всміхнулася, проблиск старої її, товста верхня губа розтягнулася так, що над яскравими, великими, вигнутими зубами показалася її ненафарбована спідня сторона, — мені ніяково випивати, коли з нами нема Джейн.

— Бідолашна Джейн.

Зукі знала, про що вона каже, хоча це й сталося тиждень тому. Якось уночі той противний доберман-пінчер погриз віолончель Джейн, коли вона забула покласти інструмент у кофр.

— І що кажуть, цього разу вже остаточно? — спитала Александра.

Інтуїтивно Зукі здогадалася, що Александра говорить про Дженні в лікарні.

— Ой, та сама знаєш, як завжди, — ніколи нічого не кажуть. «Треба більше аналізів», — та й усе. А як твої недуги?

— Намагаюся не скаржитись. Приходять і йдуть. Мабуть, це перед менопаузою. Чи після Джо. А ти чула за Джо? Він таки облишив добиватися мене.

Зукі кивнула, давши усмішці повільно стулитися над зубами.

— Джейн винуватить їх. За всі