Читати книгу - "Іствікські відьми"

наші болячки й недуги. Винуватить їх навіть у трагедії з її віолончеллю. Але ж тут треба звинувачувати лише себе.

При згадці про них Александру тут же відпустив біль провини, який часом вкрадався в її лівий яєчник, часом — у поперек, а віднедавна — під пахви, в те місце, де Дженні колись попросила її помацати. Тільки-но воно дістанеться лімфатичних вузлів, як говорилося в чомусь, що Александра читала чи бачила по телевізору, стає запізно.

— А кого саме з них вона винуватить?

— Ну, з якоїсь причини вона ніяк не відчепиться від тієї малої задрипанки Дон. Але я особисто не думаю, що така дитина може мати подібні сили. От Ґрета має потенціал, як і Бренда, якби не гнула кирпу. А з того, про що іноді на цю тему прохоплюється Артур, здається, що з Розою особливо не поторгуєшся; він вважає її міцним горішком, інакше вони б уже давно розлучилися. Вона просто не хоче цього.

— Сподіваюся, він не нападе на неї з кочергою.

— Послухай, золотце. Це була не моя ідея таким чином вирішити проблему з дружиною. Сама знаєш, я також колись була дружиною.

— А яка з нас не була? Дорогенька моя, я ж зовсім не думала на тебе, тож якби це сталося знову, в усьому винен будинок. У кожному місці протікають певні духовні течії, хіба ти в це не віриш?

— Не знаю. Мій будинок треба пофарбувати.

— Мій теж.

— Ходімо, мабуть, пошукаємо ту штуку, доки не пішов дощ.

— Це дуже люб’язно з твого боку допомогти мені.

— Ну, я також дуже того хочу. Певним чином. До якоїсь міри. Проводжу весь час, ганяючи на своєму «корвейрі», шукаючи вітра в полі. Чогось постійно заносить, і машина виходить з-під контролю. Ніяк не доберу, справа в машині чи в мені. Ральф Надер ненавидить цю модель.

Через кухню вони пройшли до Александриної майстерні.

— Боже милий, що це таке?

— Якби ж я знала. Починалося воно як щось величезне для майдану, десь у дусі Колдера і Мура. Думала, якщо вийде гарно, то, може, вдасться вилити його у бронзі; після пап’є-маше мені хочеться зробити щось стійке. А трохи погрюкати й попрацювати з деревиною — це гарно для сексуальної депривації. От тільки руки ніяк не тримаються. Відпадають за одну ніч.

— Його зурочили.

— Може, й так. Я вже точно не один раз порізалася, працюючи з дротом; ну хіба це не неподобство, як скручується і сплітається дріт? Тож оце тепер намагаюся зробити його в натуральну величину. Не треба дивитися так недовірливо. Ще все може вийти. В мене ще не зовсім пропала охота.

— А як же твої маленькі керамічні кралечки — крихітки?

— Я більше не можу робити їх, після всього того. Аж недобре стає, коли згадаю, як топиться її обличчя, віск і кнопки.

— Треба тобі спробувати пожити з виразкою. Раніше я й не здогадувалась, де та дванадцятипала кишка.

— Так, але крихітки були моїм хлібом і маслом. Думала, може, свіжа глина надихне на роботу, тож минулого тижня поїхала до Ковентрі, а там той будинок, де я купувала чудовий каолін, стоїть весь обшитий цими бридкими новими алюмінієвими панелями. Ригачково-зеленого кольору. Вдова, яка ним володіла, взимку померла від серцевого нападу, тягаючи дрова, як розповіла мені жінка, яка там зараз живе, а її чоловік не хоче перейматися продажем глини; планує побудувати на задньому подвір’ї басейн і патіо. Тож більше не буде глини.

— Але ти все одно чудово виглядаєш. Здається, скинула вагу.

— А хіба це не один із симптомів?

Вони пройшли крізь стару повітку й виступили на заднє подвір’я, яке треба було покосити. Спершу там буяли кульбаби, а тепер — пальчатка. Гриби — коричневі кульки, від природи наділені отрутами, протиотрутами й паліативами, — під час цього сирого літа матеріалізувались у низькі вологі клапті на цьому занехаяному газоні. Навіть зараз із кожуха хмар удалині звисали хвости, рухомі жмути, котрі означають, що десь падає дощ. Хащі за поваленим кам’яним муром були стіною з бур’янів і чагарників дикої малини. Александра знала про хащі й тому вдягнула цупкі чоловічі джинси; одначе на Зукі, попід плащем, були бура спідниця в смужку й каштанова блузка з рюшами, а взута вона була у брунатні босоніжки на каблуку.

— Ти надто гарна, — сказала Александра. — Повертайся до повітки і знайди собі якісь брудні гумові чоботи десь біля вил. Вони бодай збережуть твої туфлі й щиколотки. І принеси секатора на довгих ручках, того, що з додатковим шарніром. А насправді, чому б тобі просто не принести секатора й не лишитись на подвір’ї? Ти ж ніколи так не заглиблювалася в природу, та й ця красива спідниця подереться.

— Ні-ні, — віддано сказала Зукі. — Мені й самій цікаво. Це ж як пошук великодніх яєць.

Коли Зукі повернулася, Александра стала на те саме місце серед трави, наскільки могла пригадати, і продемонструвала, як викинула злий амулет, щоб навіки здихатися від нього. Затим дві подруги побрели, притискаючись одна до одної й морщачись на ходу, в невеликі зарості, де сотня видів рослин змагалася за сонце й воду, карбон діоксид та нітроген. Ця місцина видавалася незначною й однорідною — просто зелена пляма, — якщо дивитися із заднього подвір’я, але, щойно заглибившись туди, вони побачили, що це строкаті джунглі, гарячкове шаленство різних стилів листя і стебла, і невблаганне перегнивання білкових ланцюжків, бо ж природа прагне не лише розкидатися корінням, вусиками й пагонами, а й приваблювати комах і птахів до свого пилку й насіння. Бувало, їхні ноги грузли в болоті; бувало, вони чіплялися за горбочки, які з часом звела трава зі своїх накопичених коренів. Колючки загрожували очам і рукам; настил із мертвого листя і стебел закривав землю. Дійшовши до того місця, де, як гадала Александра, приземлилася загорнута у фольгу лялька, вони із Зукі нахилилися над дивною рослинною колотнечею. Близько до землі простір кишів колючістю, перенасиченістю, бо пагінці й вусики промацували тіні в пошуках крихти сонця і простору.

Зукі скрикнула від своєї знахідки; однак те, що вона виколупала звідти, де воно лежало, загрузнувши в землю, виявилось старезним м’ячиком для гольфу, розмальованим старомодним картатим візерунком. Якийсь хімікат, що всотався в нього, забарвив нижню половину в іржавий колір.

— Чорт, — сказала Зукі. — Хотіла б я знати, як він сюди потрапив, до найближчого поля для гольфу кілька миль.

Монті Ружмон, ясна річ, був затятим гольфістом, який нарікав на присутність жінок на фервеї перед собою, та й, насправді, будь-де в його клубному раю;