Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

би. Це неможливо! Це неможливо! Кричить ціла його істота. А хвилини йдуть невблаганно. Минає година...

Досить. Василь підходить до Миколи:

— Знаєш, Миколо. Не можу більше!

Микола поглянув на нього своїми сірими очима: — Не можеш? Так ходи сюди! — Василь вже знає, чого той домагається. Він обережно виймає з-під пояса на животі невеличку річ і передає її Миколі. Але це ще нічого не значить. Тягар з нього не спав. Навпаки. Можливо, навіть збільшився. Микола взяв ту саму річ і старанно засунув собі під пояс на животі. Він дивиться вперед рівно і, здається, байдуже. Непомітно, щоб так сохнули йому уста, як сохнуть вони у Василя. Василь дивиться на нього і знов пригадує Настю. Це добре, що вона вибрала якраз його. Він такий міцний, а вона така гарна. Це прекрасне сполучення. І Василеві стає дуже, дуже прикро...

Але призначення не прийшло. Воно чекає десь на них в іншому місці. Даремно. Все скінчилося, і хлопці повільно сходять униз. Схил гори всипаний молоддю. Василь і Микола також молоді. Тепер вони змішалися з юрбою, що з гамором, мов камінці, летить униз. Тільки Микола та Василь блідніші від решти...

Обидва зайшли до Хмелюка. Той також не ходив на Бону. Що там згубив, що має туди йти. Що скаже Варвара Сергіївна? Що скаже... Відомо. Буде гомоніти про обов’язки, про потребу порядку, про те, що вони молоді... Так. Вони і самі знають, що вони молоді... Так воно й є. Замовляють собі трохи їжі і трохи напою. їм тут ніяково сидіти. Як Василеві, так і Миколі свербить язик, щоб комусь розказати про своє геройство. Хмелюк порядний хлопець і йому можна. Вони беруть усе з собою. За цвинтарем на горі у цей час нікого немає. Там прекрасно. Вони йдуть туди, сідають на свіжій траві. Василеві пригадуються проводи, йому приємно. Він знов живе і скрізь весна. Але чому той Микола так на нього дивиться?

— Ех, ти устриця, устриця! — виривається з його широких уст.

Василь випиває чарку і починає оповідати. Хмелюк дивиться на них з заздрістю. Як це так, що вони кажуть йому про це аж тепер. Але Василь признається:

— Не витримав, каже, я. Передчасно підняв руки... От він... Подивись на нього. Він взяв у мене револьвера і стояв, як вояк на стійці...

Так. Василь захоплений Гнатюком. Він обіцяє собі, що буде надалі сильнішим. Але це було вперше. На цей раз досить. Більше такого не треба...

Вони трохи випивають. Настрій підіймається. Всі троє жваво балакають, сміються. Потім встають, кидають в кущі пляшку і швидко йдуть униз. По дорозі внизу вони зустрічають Мединську. Це прекрасний випадок. Біля самої її фіртки. Як це добре, що вони її зустріли... І що це сталось з Василем? Його серце ані трохи не тьохнуло. Навпаки. Він веселий. Ось він вільно підходить до Насті, бере її руку, підносить до уст і цілує, мов руку дами. Червоніють інші, але не він.

— Відколи ти такий джентльмен? — питає згорда Микола.

Настя дивиться на Василя здивовано й поважно. Вона цього не сподівалася. Він питає її, чи була на Боні. Ні, вона також там не була. А куди вони йдуть? От, так собі...

— Ну, але я йду! До побачення, Миколо, — каже Василь.

— Хмелюче! Йдеш?

— Ходімо, — каже той.

Микола з Настею лишаються, а ті відходять. Василь іде зовсім вільно. Він уже все має за плечима. Чує полегшення. Він щось лишив за собою. Навіть боїться признатися, але він вдоволений, що нарешті позбувся Миколи. Йому від цього стає радісно. Йому хотілося б дуже побачити зараз свого Євгеника.

— Ану зайдімо, — каже він до Хмелюка, коли вони зрівнялися з його фірткою.

З грюкотом, гамором вони заходять. Євген лежить горілиць, весь мов чорна хмара, йому страшенно нудно, увесь час сам, нічого не розуміє, що діється з тим божевільним Василем. Але і ось той божевільний. Він накидається на бідного Євгена, падає йому

просто на живіт, душить його з усієї сили, вириває йому з рук “Війну і мир” і нарешті цілує його. Просто цілує і то при всіх, ніби він христосується.

Ніяка сила не витримала б цього пориву. Не витримує його і Євген. Він зривається на ноги і намагається розгойдатися, щоб і собі попасти в тон Василеві. Але це йому не зовсім удається. Василь хоче йому помогти. Він хоче вділити йому частину свого захоплення. Він хоче взагалі щось йому сьогодні подарувати. Він має багато. Стільки йому дано і чому б йому не поділитись з Євгеном. Ну, що б йому таке зробити приємне? Є! У нього є думка.

— Євгене! Ходім! — гукає він.

Вже по дорозі Василь шепнув Євгенові, куди вони йдуть.

— Ні-і! Це неможливо, — засоромився Євген.

— Чому? Ну що ж тут такого? Ну, прийдемо... Добрий день, добрий день.

— Куди? — цікавиться Хмелюк.

— До о. Ніколая, — вирвалось у Василя.

Хмелюк розреготався:

— Що ти, Василю? З глузду з’їхав?

Але не так думає Євген. Він зовсім не регоче. Він соромливо спустив очі. Що сталось? Що сталось? Хмелюк нічого не розуміє.

— Ти, Хмелю, нічого не розумієш. Нас о. Ніколай не цікавить. Цікавлять нас інші речі...

— А які?

— Кирочка й Мирочка...

— А-а! А хіба вони там живуть?

— Там.

— Ну, тоді це інша справа... Але я не піду, — каже Хмелюк.

— Ти йдеш чи не йдеш, а ми йдемо... Ні, Євгене?

Євген тільки стиснув плечима. Він не має відваги. Як так? Прийти, що там робити? До дівчат? Ні! Євген від самої думки паленіє, а що з ним станеться, як він прийде туди. Але Василь невблаганний. Вони вже прямують на Туніки. Хмелюк по дорозі відстає. Євген йде, мов на кару. Він вагається, але йде. Не має сили ставити спротиву. Ось вони все далі й далі. Ось вони вже в тій глибокій дорозі, де така приємна тінь, де стільки птахів і стільки пахощів. Через живоплоти проглядають згори садки, квітники, кущі бозу, кущі жасміну. А хлопці все йдуть. Василь не має стриму. Ось уже видно туніцьку церкву. Біля неї сад і в саду велика хата. Навколо квітники, розпускається лілея, косетень, цвітуть різнобарвні тюльпани, білі нарциси, лапаті братки. Кущі бозу понабрякали і, здається, ось-ось бризнуть цвітом. Жасмін вистрілює нові паростки, які оздоблюються білими бруньками.