Читати книгу - "Сестри крові"

великий ковток. — Я змушена буду написати звіт, що і як відбулося. Аптекаря, мовляв, не вбили, бо замовник, знову ж таки, як казав наш делікатний пріор, завершив свій земний шлях...

— Ти так часто пріора цитуєш... Може, ти і йому не відмовила?

— Знаєш, у нашій справі цнота лише завада. Її треба за першої нагоди позбутися. А чи це було з пріором, чи з садівником, чи зі столяром — нема різниці. Нового любаска знаходять для того, щоб забути старого, а потім настає така хвилина, коли тобі уже бридкі усі ті руки, які ковзають твоїм тілом, усі ті вуста, що дихають на тебе перегаром, і ти вириваєшся з їхніх пут. Коли-небудь я і пріора поцілую у вушко... — вона задумалась і знову випила. — Завтра я збираюся відпливати. А ти?

— Я ще не вирішила.

— Ну, мета, задля якої ти сюди рвалася, я так розумію, хляпнула. Об’єкт зайнятий, — вона співчутливо покивала головою. — Їдь зі мною. Знайду тобі порядного чоловіка. Підлікуєшся. Цей клімат не для тебе — дощі й ці невпинні перепади температури. Тобі треба звідси тікати. Тебе вже тут ніщо не тримає. На перших порах я тобі допоможу з твоїми замовленнями. Знаєш, ти мені дуже близька. Я ні з ким із сестер так близько не сходилася, і мені цього бракувало. Адже ми були в монастирі наче рідні сестри. Хіба ні? Стільки всього нас єднало. Ми так багато розмовляли про все, аби потім розчинитися в просторі і не мати змоги упізнати одна одну. Ми справдешні сестри крові. Кров нас єднає, хоч і не наша.

Я відчула, як мене душать сльози, бо вона мала рацію. Мене вже тут ніщо не тримає. Я притулилася до неї, а вона мене обняла, і нам обом було затишно. В цілому світі я не мала нікого ріднішого. А це найтрагічніше відчуття, яке тільки може бути. Нема навіть ні кота, ні песика, ні коника. Суцільна пустка. Залишається тільки знову кинутися в атаку, кричати «Слава!» і проштрикувати писки, бо нічого кращого я не вмію. Але вбивати на замовлення я не хотіла. Той капітан, перша жертва на замовлення, на моє щастя, виявився негідником, але ж попереду мене чекають не лише негідники, а й такі, як Лукаш. Звідки мені взяти крижане серце і крижану кров, щоб убити таку людину?

— Труді, а тобі доводилося вбивати гарних людей?

— Що значить гарних?

— Ну, дуже просто — не негідників, не ґвалтівників, не убивць, не грабіжників...

— Зупинись. Цей список безконечний. Так, я убивала дуже порядних осіб. Я бачила невинні здивовані очі. Я чула теплі, щирі слова. Але у мене був мій обов’язок. Розумієш? Є лише він. Я повинна його виконати. Найкраща в світі людина могла зіпсувати життя іншій не менш прекрасній людині.

— Ти розглядаєш справу лише з однієї точки зору, де ця особа негідник і заслужила смерті. А з другого боку — смерті заслужив той, хто її замовив.

— Звісно, так і є. Як казав мій татусько, хто перший встав, той і штани вбрав. Тобі не треба аж настільки цим усім заморочуватися. Ми всі під Богом ходимо. Хтось і нас замовить коли-небудь. Досить лише схибити.

— Гей, дівчата! — гукав Ульріх. — Чого ви там на холоді сидите? Ходіть до нас.

Ми повернулися до палацу. Хлопці підхопили Труді й потягнули до коминка, де стояв столик з вином, виноградом і сиром. Я піднялася до Йоганового кабінету. Він складав книжки до скринь. Амалія ліниво перебирала струни арфи.

— Ти пакуєшся?

— Так, тут стає небезпечно.

— І куди?

— До Америки. Ульріх дуже хвалив Ямайку. Мабуть, там буде нам веселіше.

— Ви всі туди їдете?

— Звичайно. Приєднуйся.

— Що мені там робити, де мене ніхто не чекає?

— Тебе й тут вже ніхто не чекає... — промовив він, та схаменувся: — Вибач... не хотів тобі завдати болю...

— Ні, мені вже минулося.

— Ти надто сумна. Про що ти говорила з Труді?

Я переповіла.

— Вона повірила? — запитав Йоган.

— Начебто так.

— Що ти будеш робити, коли ми всі поїдемо? Повернешся до аптеки?

— Ні, не хочу бавитися в трикутники. Мабуть, теж попливу. Пошукаю своїх корсарів. Смерть у ліжку мені не підходить.

— Чого б то я думав про смерть?

— Про смерть треба думати завжди.

— Та ж не такій молодій.

— Вона не вибирає. Піду вип’ю вина й спробую забутися.

Він провів мене здивованим поглядом, я озирнулася — він все ще дивився на мене, опустивши руки.

Ранок увірвався до моїх вух пташиним щебетом і сваркою. Франц кричав на Ульріха. Я швиденько хлюпнула в обличчя води, почистила зуби, накинула Йоганів перський халат і спустилася до вітальні. Франц тримав Ульріха за обшлаги, трусив ним і вичитував:

— Я ж тебе просив! Я ж тебе просив! Якого ти дідька не послухав?

— Та я ж не думав... не думав... що так станеться...

— Що таке? — кинулася я поміж них. — Чого ви завелися?

— Як що таке? — Франц нарешті відпустив його. — Він же висмоктав її!

— Кого?

— Та ж Труді! Казав: крапельку! Крапельку! А випив стільки, що вона лежить тепер пляцком бліда, як папір, і непритомна.

— Вибач, Франце, я захопився, — виправдовувався Ульріх. — Вона була така смачна! І ми так пристрасно кохалися! Я не міг від неї відірватися. Якби ти хоч раз спробував...

— Ні-ні, дякую. Ще не вистачало мені кров’ю ласувати.

— І що тепер буде? — запитала я.

— Та що... — розвів руками Франц. — Або дуба вріже, або упирицею стане. Іншого ж не дано.

— Нема злого, щоб на добре не вийшло, — раптом втрутився Йоган, вигулькнувши з кухні. — Замість стати моєю вбивцею вона буде упирицею. Чудово.

— Та ж ми її отак покинути не можемо, — бідкався Франц. — Доведеться з собою брати.

— А чом би й ні? — тішився Ульріх. — У нас любов. Йогане, ти ж не проти?

— Ні. Принаймні, Амалія матиме подругу. Я пропоную піти провідати Труді.

Ми піднялися і увійшли до її покою. Постіль була скуйовджена, Труді лежала геть гола, широко розкинувши ноги й демонструючи нам усі свої чудові приваби. На шиї в неї виднілися сліди від укусів, на вустах