Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

і дочкою Тетяною, переїхав на постійне місце проживання до Петербурга. У своїй живописній майстерні художник працював відразу над кількома полотнами. Його творчий темперамент був величезний. Він постійно удосконалював композиції, створював десятки ескізів навіть не до основних фігур, шукав виразну натуру. Так, образ гордовитої «Царівни Софії» (1879) художник знайшов, обєднавши воєдино ескізні портрети Бламберг-Апрелєвої, кравчині і матері В. Серова. Критичне ставлення до своїх робіт у Рєпіна бувало надмірним. Він постійно щось виправляв у вже готових картинах, а іноді заново переписував їх на тому ж полотні. Так, над «явленою іконою» художник працював з 1877 по 1924 рік. Довгі роки створюючи в картинах «Відмова від сповіді» (1879—1885), «Арешт пропагандиста» (1880—1892), «Не чекали» (1884—1888) образи революціонерів-народовольців, Рєпін оспівував тип людини, що віддає життя за вищі ідеали.

Нікого не залишив байдужим багатоликий натовп «Хресного ходу в Курській губернії» (1880—1883), який мірно напливав на глядача. У картині немає ніякого благоговійного і релігійного екстазу – тільки прихильність, тупість, жорстокість, біль і убогість. Десятки фігур, але немає жодної зайвої. Кожен образ, продуманий і десятки разів переписаний, міг би стати окремою картиною: від хлопчика-горбаня і жебрачки до огрядної жінки і урядника з нагайкою. Навіть на прохання Третьякова Рєпін нічого не змінив у картині, хоча дуже часто піддавався умовлянням. «Краса – це справа смаків; для мене вона вся в правді», – відповів художник знаменитому меценатові.

Такою ж страшною за своєю правдивістю і реальністю злочину і смерті стала картина «Іван Грозний і його син Іван 16 листопада 1581 року» (1882—1885) – найбільш драматичний твір Рєпіна. «Відчуття, переобтяжені жахами сучасності», дозволили відтворити на полотні «живу смерть», дітовбивство. Художник відобразив момент, коли в тиранові Грозному прокидається людина і батько, що усвідомив свій звірячий вчинок і горе. Слабка усмішка прощення освітлює обличчя вмираючого. Колір на полотні співзвучний трагедії: сірий фон, криваво-червоний килим, чорне вбрання Грозного і рожево-золотий одяг царевича підсилюють загальне враження. Але саме миттєва зміна душевного стану людини, що б’є з очей царя, приголомшує глядача більше, ніж кров, що хлинула з рани.

Картина написана «так майстерно, що не видно майстерності», і так правдиво, що Третьякову, котрий купив її, від імені царя наказали не виставляти цей твір у галереї.

* * *

Праця над «Грозним» забрала у художника багато сил і душевної енергії. Та і в сімейному житті у Іллі Юхимовича давно не було тиші і щастя. Його часті захоплення, неврівноважений палкий характер доставляли немало горя дружині, зайнятій домівкою і вихованням чотирьох дітей. Вона не могла бути світською господинею рєпінського салону. Друзі бачили «приховане страждання» цієї жінки. Віра Олексіївна зажадала розриву. Старші дочки залишилися з батьком, а Юрій і Таня – з матір’ю. Але контакту з дітьми у Рєпіна не було, вони не пробачили йому грозової атмосфери дитинства і скандали. Тихе сімейне щастя не задовольняло його бурхливу натуру. Художникові був потрібен стан юнацької закоханості, яскрава і сильна пристрасть. У 44 роки він пережив це почуття до своєї обдарованої учениці, Єлизавети Миколаївни Званцевої, але дівчина не могла відповісти взаємністю обтяженому родиною художникові.

Після душевної і сімейної кризи Рєпін повністю занурився в роботу над задуманою ще в 1878 році іскрометною і соковитою картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (1878—1891). У ці роки Рєпін писав Стасову: «Ну й народ же!! Де тут писати [листи], голова обертом йде від їх гамору і шуму… І ось тижнів два з половиною без відпочинку живу з ними, не можу розлучитися, веселий народ… недаремно про них Гоголь писав, усе це правда! Диявольський народ!.. Ніхто у всьому світі не відчував так глибоко свободи, рівності і братерства! Все життя Запорожжя залишалося вільним, нікому не підкорялося…» Проникаючись старизною, художник кілька разів їздив в Україну, зустрічався з істориком Дмитром Яворницьким (він зображений на картині писарем). Яскрава зовнішність, реготливі обличчя, упевнені в своїй моці постаті, що злиті в єдиному пориві веселості, на картині стали символом козацької вольності і братерства.

«Запорожців» за 35 тисяч рублів купив цар. На ці гроші Рєпін придбав маєток Здравнево в Білорусії і перетворився на справжнього поміщика, зайнятого посівами, худобою, наймом робочих. Малює він мало («Осінній букет» – портрет дочки Віри), тому що дуже болить і поступово відмовляє права рука. Ілля Юхимович сумує: «Як мені тут хотілося до Малоросії, до Чугуєва… Хочеться бачити білі хатини, залиті сонцем вишневі садки, ставки, мальви всіх кольорів і чути дзвінкі голоси засмаглих дівчат і мужні голоси гарних парубків; волів у ярмі, ярмарки…» Можливо, на цьому і закінчився б великий художник, якби Рєпін не спробував помиритися з родиною. Але сумісне життя знову не вдалося. Художник залишив маєток дружині і виїхав, але не в Україну, а в Петербург, де занурився в життя вищого світу, з представників якого писав портрети. Поступово він засвоїв їх погляди, почав соромитися своїх юнацьких поривів і шукань, перетворюючись на світського, салонного живописця.

Друзі по Товариству передвижників, у правлінні якого він то перебував, то виходив з нього, не визнавали його. Рєпін з властивою йому різкістю і непередбачуваністю думок і оцінок постійно наражався на конфлікти. Часто він безапеляційно піддавав критиці те, в чому ще і сам не розібрався, а потім щиросердо каявся. Але обрáзи залишалися. Друзів-художників ставало все менше (хоча із Стасовим, Полєновим, Суриковим дружба майже не уривалася), а ось знайомих серед знаті – все більше. Якась роздвоєність поселилася в душі і творчості Рєпіна. Він більше не міг зупинитися на жодному цікавому сюжеті, переживав почуття спустошеності. У цей період художник навіть відійшов від реалізму: «Триматимуся тільки мистецтва і навіть тільки пластичного мистецтва для мистецтва», – писав він з Італії Стасову в 1893 році, і той поспішив зарахувати його до ренегатів. Все частіше на мольберті Рєпіна з’являлися картини на раніше нелюбимі біблейські теми: «Голгофа», «Ранок Воскресіння», «Невіра Хоми», «Отрок Христос у храмі».

Зіткнення з супротивниками повернули живописця до реалізму, і його «Дуель» в 1897 році на Міжнародній виставці у Венеції здивувала, як писали сучасники, всю Європу. Але Рєпіну хотілося «хоч би що-небудь для стерпного фіналу зробити». І всю свою майстерність портретиста художник вклав у величезну, замовлену Миколою II, картину «Засідання Державної ради» (1901—1903). Грандіозне багатофігурне полотно, у виконанні якого Рєпіну допомагали Б. Кустодієв і І. Куликов, заблищало пишними мундирами більше 80 сановників на чолі з царем. Використовуючи манеру односеансного письма, працюючи в стилі