Читати книгу - "Мізері"

з його власного ліжка. Вона поставила подушки за ним так, аби він міг більш-менш зручно сидіти. Але навіть крізь них просотувався гнітючий кам’яний холод, що тільки й чекав нагоди прослизнути до тіла та заморозити його.

На складаній підставці стояли три пляшки пепсі. Вона дістала відкривачку, що висіла в неї на зв’язці ключів, відкупорила дві й подала одну Полу. Свою вона перевернула догори дном і випила півпляшки, не відриваючись. Потім вона по-дамськи процідила крізь зуби відрижку, прикривши рота рукою.

— Нам треба поговорити, — заявила вона. — Або, скоріше, це я маю говорити, а ти маєш слухати.

— Енні, коли я сказав, що ти божевільна…

— Тихо! Ні слова про це. Може, ми поговоримо на цю тему пізніше. Але я не збираюся тебе ні в чому переконувати. Ти ж містер Розумака, який заробляє на життя вигадками. Усе, що я зробила, так це витягла тебе з розбитої машини, перш ніж ти замерз у ній на смерть, і наклала шини на твої бідні зламані ноги, і дала тобі ліки, щоби полегшити твої страждання, і доглядала за тобою, і вмовила тебе знищити погану книжку й написати найкращу. І якщо це божевілля, то відправ мене у жовтий дім.

«О, Енні, якби ж то це комусь вдалося», — подумав він і, перш ніж зміг зупинити себе, випалив:

— А ще ти, блядь, відрізала мені ногу!

Її рука зметнулася, як батіг, і голова Пола відкинулася вбік від ляпасу.

— Не лайся при мені, - наказала вона. — Мене гарно виховали, на відміну від тебе. Скажи спасибі, що я не відрізала твого прутня. А я, до речі, про це думала.

Він подивився на неї. Його шлунок похолов, наче хтось увімкнув морозильну камеру.

— Я знаю, Енні, - тихо мовив він.

Її очі широко розчахнулися, і якусь мить вона здавалася одночасно здивованою і винуватою — Неслухняна Енні замість Злої Енні.

— Послухай мене, Поле. Послухай мене уважно. З тобою все буде в порядку, якщо ніхто не стане шукати цього хлопця до сутінків. Через півтори години зовсім стемніє. Якщо ж хто-небудь з’явиться раніше…

Вона схопила сумку кольору хакі й витягла з неї поліцейський пістолет 44-го калібру. Світло підвальних ламп відбилося на дулі, вихопивши подряпину у формі блискавки, яку залишила газонокосарка.

— Ось що в мене є, якщо хто-небудь з’явиться раніше, — сказала вона. — Хто б не прийшов — спочатку тебе, а потім себе.

18

Енні сказала, що, як тільки стемніє, вона віджене патрульну машину в Місце для Сміху. Поруч із хижкою тулилася прибудова, де вона могла заховати автомобіль подалі від чужих очей. Вона вважала, що машину можуть помітити тільки на трасі № 9, але навіть там ризик малий, бо вона проїде по цій ділянці лише чотири милі. Вона з’їде з траси № 9 і подасться в гори поміж луками по безлюдних дорогах (багато шляхів практично не використовувалися, тому що тепер у цьому високогір’ї мало хто тримав худобу). Кілька доріг, за словами Енні, були перекриті. У неї та Ральфа були ключі від цих замків, які вони отримали, коли купили будинок. Їм навіть не треба було просити. Власники ділянки між дорогою та хижкою в горах самі їх віддали. Ось як вчиняють добропорядні сусіди, сказала вона Полу, примудрившись вкласти в це приємне слово стільки несподіваних нюансів: підозра, презирство, гірка радість.

— Я би взяла тебе з собою, просто щоби не випускати з очей, оскільки ти вже довів, що тобі не можна довіряти. Але, на жаль, нічого не вийде. Дорогою нагору тебе можна було б заховати в багажнику патрульної машини, а от доправити назад було б неможливо. Мені доведеться поїхати моторолером Ральфа. Може, я впаду з нього та зламаю свою кукурікнуту шию !

Вона весело засміялася, уявляючи собі цю кумедну прикрість, але Пол не приєднався до її веселощів.

- Якби це сталося, Енні, що було б зі мною ?

— З тобою все буде добре, Поле, — безтурботно сказала вона. — Боже, чого ти так переймаєшся?!

Вона підійшла до одного з підвальних вікон і трохи постояла поряд, позираючи надвір і оцінюючи, наскільки стемніло. Пол понуро спостерігав за нею. Він не вважав, що з ним усе буде добре, якщо вона дійсно впаде з Ральфового моторолера або розіб’ється на одній з небрукованих гірських доріг. У що він дійсно вірив, так це в те, що помре тут собачою смертю, а коли йому настане кінець, він послугує обідом для пацюків, які й зараз, безсумнівно, стежать за цими непроханими двоногими, що ступили на їхню територію. На дверях комори висів замок, а ще засув завтовшки із зап’ясток. Вікна підвалу, ніби відображаючи параною Енні (і Пол подумав, що в цьому не було нічого дивного, хіба всі будинки не починали через якийсь час відображати індивідуальність їхніх мешканців?), являли собою не більше ніж брудні амбразури дюймів двадцять на чотирнадцять. Він не думав, що зміг би пролізти крізь них навіть у ті часи, коли перебував у чудовій фізичній формі, а тепер — тим паче. Може, вийде розбити вікно й покликати на допомогу, якщо хто-небудь з’явиться тут до того, як він помре з голоду. Але це малоймовірно.

Перші напади різкого болю просочилися в ноги, наче отруйна вода. І потреба. Його тіло благало про новріл. Це було мушу , чи не так? Звісно, що так.

Повернулася Енні й узяла третю пляшку пепсі.

— Я принесу ще дві перед відходом, — сказала вона. — Зараз мені необхідний цукор. Ти не заперечуєш?

— Звісно, ні. Моя пепсі — твоя пепсі.

Вона зірвала кришечку та присмокталася до пляшки. Пол подумав: «Ковть-і-буль, ковть-і-буль, будеш ти кричати “Хай-де-хоу!”». Хто це був? Роджер Міллер[151], так? Кумедно, які нісенітниці інколи спадають на думку. Померти зо сміху можна.

— Я покладу його в патрульну машину і відвезу в своє Місце для Сміху. Заберу всі його речі. Зажену машину в прибудову та поховаю його разом із, ну, його мотлохом … у лісі.

Пол мовчав. Він усе думав про Боссі, яка мукала, мукала й мукала доти, доки вже більше не змогла мукати, бо померла. Ще одна з великих аксіом Життя на Західному схилі — мертві корови не мукають.

— У мене є ланцюг. Я перекрию ним під’їзну доріжку. Якщо з’явиться поліція, це може викликати підозру, але краще хай вони щось запідозрять, ніж під’їдуть до будинку й почують, як ти тут кукурікаєш. Я хотіла вставити тобі