Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

достоту гарні результати на «Екстрим Вікінг». Одначе він не відповів.

За годину я нахилилась, відсунула ковдру з Віллового плеча й побачила світло-коричневу на тлі білого простирадла руку. До неї хірургічною стрічкою був приклеєний катетер. Коли я перевернула долоню, на зап’ястках, як і раніше, яскраво багріли шрами. На мить я подумала, чи зникнуть вони колись, а чи постійно нагадуватимуть про те, що він намагався зробити.

Я взяла його пальці в свою долоню й ніжно стисла. Вони були теплими, пальці того, у кому вирує життя. Мені було, на диво, спокійно, і я не відпускала їх, розглядала мозолі, які вказували на те, що не все життя він проводив за офісним столом, рожеві нігті у формі мушель, які завжди обрізатиме хтось інший.

У Вілла були гарні чоловічі руки — привабливі, рівні, з квадратними пальцями. Було важко дивитися на них і знати, що в них немає сили: вони ніколи нічого не піднімуть зі столу, не махнуть на прощання, не стиснуть кулак.

Я провела пальцем по його кісточках. Десь у душі я питала себе, чи зніяковію, якщо Вілл розплющить у цей момент очі, та не ніяковіла. Я чомусь була певна, що Віллові добре, коли його рука в моїй. Сподіваючись, що, певною мірою через свій медикаментозний сон, він також це знає, я заплющила очі й чекала.

Десь по четвертій Вілл нарешті прокинувсь. Я була в коридорі, лежала на стільцях і читала газету, яку хтось покинув. Я підхопилася, коли вийшла місіс Трейнор, щоб повідомити мене про це. Здавалося, вона посвітлішала, коли сказала, що він заговорив і хоче мене бачити. Вона сказала, що збирається піти вниз подзвонити містерові Трейнору.

А потім, наче не могла промовчати, додала:

— Будь ласка, не втомлюйте його.

— Авжеж, — відповіла я.

Моя усмішка була чарівна.

— Здоров! — сказала я, просунувши голову в двері.

Він повільно повернувся обличчям до мене.

— Здорова й ти будь!

Його голос був хрипким, ніби останні тридцять шість годин він не спав, а кричав. Я сіла й подивилася на нього. Його очі глянули вниз.

— Забрати на хвилинку твою маску?

Він кивнув.

Я взяла її та обережно підняла трохи над головою. Під маскою була тоненька плівка вологи, я взяла хустинку й м’яко промокнула його обличчя.

— То як почуваєшся?

— Бувало й краще.

До горла підступив великий непроханий клубок, і я спробувала проковтнути його.

— Не знаю, Вілле Трейнор. Ти на все підеш, аби привернути до себе увагу. Б’юсь об заклад, це лише…

Він стулив очі, обірвавши мене на півслові. Коли розтулив їх знову, здавалося, вибачався.

— Пробач, Кларк. Мені сьогодні не до жартів.

Ми сиділи, і я говорила. Мій голос тріщав без угаву в цій маленькій блідо-зеленій кімнаті. Я розповідала йому, як забирала свої речі з Патрикової квартири, наскільки легше мені було забрати мої компакт-диски з його колекції, завдяки тому, що він наполіг на своїй системі каталогізації.

— З тобою все гаразд? — запитав він, коли я закінчила. Він співчутливо дивився на мене, наче думав, що мені болісніше, ніж насправді.

— Так. Усе добре, — я знизала плечима. — Це не так вже й погано. У будь-якому разі в мене й крім цього є про що думати.

Вілл мовчав.

— Тут ось яка річ, — сказав він нарешті. — Я не думаю, що найближчим часом братимусь до банджі-джампінгу.

Я знала це. Я була майже певна цього, коли одержала Натанове повідомлення. Але почути ці слова з його вуст стало для мене ударом.

— Не хвилюйся, — сказала я, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Усе добре. Ми поїдемо іншим разом.

— Мені так шкода. Я знаю, як нетерпляче ти цього чекала.

Я поклала руку на його чоло і пригладила йому волосся.

— Цить. Справді. Це неважливо. Просто одужуй.

Він заплющив очі, злегка здригнувшись. Я знала, про що вони говорять, оті зморшки навколо очей, той смиренний вираз обличчя. Вони казали, що іншого разу може й не бути. Казали, що він не вірив, що може видужати.

На зворотному шляху з лікарні я заскочила в Ґранта-гаус. Віллів батько впустив мене. Він здавався таким самим утомленим, як і місіс Трейнор. Він тримав пошарпану восковану куртку, наче хотів виходити. Я сказала йому, що з Віллом зараз місіс Трейнор і що антибіотики начебто діють добре, але вона прохала повідомити його, що знов проведе ніч у лікарні. Не знаю, чом вона не могла сказати йому сама. Можливо, вона просто надто заклопотана.

— Як він там?

— Трохи краще, ніж зранку, — відповіла я. — Коли я була там, він попив. О, і сказав якусь грубість про одну з медсестер.

— Як завжди, нестерпний.

— Так, як завжди, нестерпний.

На мить я вздріла, як рот містера Трейнора стиснувся й очі заблищали. Він одвернувся до вікна, а потім подививсь на мене. Не знаю, чи хотів він, щоб я відвернулась.

— Третій раз. За два роки.

Я не відразу зрозуміла.

— Пневмонія?

Він кивнув.

— Жахлива річ. Знаєте, він досить сміливий. Під усіма отими фанфаронадами. — Він проковтнув і кивнув, ніби до себе. — Добре, Луїзо, що ви бачите це.

Я не знала, що робити. Я простягнула руку й торкнулася його плеча.

— Я бачу це.

Він ледве кивнув мені, тоді взяв панаму з вішалки в передпокої й, бурмочучи щось схоже на «дякую» чи «до побачення», вийшов.

Флігель здававсь навдивовижу тихим без Вілла. Я зрозуміла, наскільки звикла до далекого звуку його моторизованого візка, що їздив сюди-туди, до його тихих бесід із Натаном у сусідній кімнаті, до низького гулу радіо. Тепер флігель затих, повітря довкола мене здавалося вакуумом.

Я спакувала сумку з усіма речами, що можуть знадобитися Віллові наступного дня, серед іншого чистий одяг, зубну щітку, гребінець і ліки, а ще навушники, на той випадок, якщо йому полегшає і він захоче послухати музику. Пакуючи все це, я почала боротися з дивним відчуттям паніки, яке наростало. Нищівний голосок усередині мене нашіптував: «Ось як буде, коли він помре». Щоб заглушити його, я ввімкнула радіо, намагаючись оживити флігель. Я трохи поприбирала, застелила ліжко Вілла свіжими простирадлами, принесла квіти із саду та поставила у вітальні. Коли я все підготувала, побачила на столі теку з матеріалами про відпустку.

Наступний день я проведу в паперах, скасовуючи кожну поїздку, кожну екскурсію, яку замовила. Про те, коли Вілл достатньо одужає, щоб поїхати туди, не було й мови. Лікар підкреслив, що він повинен відпочити, завершити свій курс антибіотиків, залишаючись у теплі та сухості. Рафтинг із дайвінгом не вкладалися в план