Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

згадую про ту справу? Якщо це жарт, то йому мій жарт не подобається. Це несмак і нетактовність. Хіба мені невідомо, що в професії адвоката на особисті почуття не зважається? Такі почуття він залишає дома. У своїй конторі він дає волю лише професійним почуттям.

— Чи належалось Джексонові відшкодування за каліцтво? — спитала я.

— Авжеж, — відповів він. — Тобто я особисто вважаю, що належалося б. Але до юридичного боку справи моя особиста думка зовсім не стосується.

Розгубленість його вже миналась, і він знову ставав по адвокатському спритний на язик.

— Хіба сила закону не в тому, що він служить справедливості? — спитала я.

— Сила закону в тому, що він служить силі,— усміхнувся він, відповідаючи мені каламбуром.

— І все ж ми сподіваємося від закону справедливості.

— Оце ж бо й є парадокс, що кожен дістає по справедливості.

— Це ви вже з професійного погляду кажете? — спитала я.

Полковник Інгрем почервонів — так, почервонів! — і знову неспокійно озирнувся, видимо шукаючи шляху для втечі. Але я, стоячи йому на дорозі, й не думала вступатися.

— Скажіть мені,— попросила я, — коли хто приносить свої особисті почуття в жертву професійним, чи не слід це кваліфікувати як свого роду духовне самоскалічення?

Відповіді я не дістала. Адвокат безславно кинувся навтьоки, перекинувши пальму.

Далі я спробувала звернутись до газет. Я написала спокійний, стриманий, об’єктивний виклад справи Джексона. В ньому я не звинувачувала нікого з тих, із ким мені довелося розмовляти. Я їх навіть не згадувала. Було описано самі лігше факти: довгі роки Джексонової праці на фабриці, його спроба врятувати машину від аварії, нещасливий випадок і нинішнє злиденне становище каліки. Я надіслала свого дописа в три місцеві газети. Вони відмовились надрукувати його; два журнали так само.

Тоді я звернулася до Персі Лейтона. Випускник нашого університету, він недавно почав працювати репортером в одній із згаданих газет. Він лише осміхнувся, коли я його спитала, чому газети замовчують усяку згадку про справу Джексона.

— Редакційна політика, — сказав він, — Ми тут нічого не вдіємо. Це залежить цілком від видавців і редакторів.

— А звідки така політика?

— Всі газети якнайтісніше зв’язані з корпораціями, — почула я на відповідь. — Тому, якби ви навіть оплатили свою інформацію, як оголошення, її однаково не вмістили б у газеті. Якби хтось із газетних працівників спробував нишком пропхати такий матеріал, його негайно потурили б з газети. Цього б не надрукували, навіть якби ви заплатили вдесятеро, ніж за оголошення.

— А в чому ж полягає ваша власна політика? спитала я його, — Чи, може, ваш обов’язок — фальшувати правду з наказу видавців, які своєю чергою роблять те, що наказують їм корпорації?

Він на хвилину зніяковів, але враз викрутився зовсім по-хлоп’ячому:

— Мене це не обходить. Сам я неправди ніколи не пишу, отже, моє сумління чисте. Ну, а в щоденній роботі, звісно, трапляється багато неприємного. Така вже наша професія.

— Але яг ви, мабуть, сподіваєтесь колись посісти крісло редактора. Тоді ви теж провадитимете таку політику?

— На той час я вже буду досить загартований для цього, — відповів він.

— Ну, в такому разі, поки ви ще не встигли загартуватися, скажіть мені, що ви самі думаєте про цю політику видавців і редакторів?

— А нічого не думаю, — швидко відповів він, — Хто хоче досягти успіху в журналістиці, не повинен дуже брикатися. Це я вже добре втямив.

І по-старечому поважно покивав головою.

— А як же правда і справедливість? — наполягала я.

— Ви не розумієте цієї гри. Якщо вдається домогтись успіху, значить, усе правильно й справедливо. Хіба не ясно?

— Та куди вже ясніше, — пробурмотіла я; але серце мені стискалося з болю за його молодість, і я відчувала, що ось-ось розревуся.

Я вже почала потроху бачити, що криється за фасадом суспільства, в якому я жила зроду, яка жахлива дійсність ховається за ним. Здавалося, наче проти Джексона існує справжня мовчазна змова, і мене раптом пойняло гостре співчуття до невдахи-адвоката, що так безславно захищав його позов. Але ця мовчазна змова була значно ширша, її жертвою був не сам Джексон. Жертвами її були всі робітники, покалічені на Сьєррських заводах. А коли так, то чому взагалі не всі робітники? Справді, хіба порядки не однакові в усій промисловості?

А коли так, то, значить, усе наше суспільство стоїть на несправедливості й брехні. Я сама злякалася цього висновку. Він був занадто страшний і неймовірний, щоб бути правдивим. Але ж куди дітися від Джексона, від його руки, від тої крові, що плямувала мою сукню й крапала з нашого даху? Адже таких Джексонів дуже багато — сотні на одному тільки підприємстві, як сам Джексон казав. Від Джексона годі було втекти.

Я відвідала містера Віксона та містера Пертонвейта, двох найбільших акціонерів компанії Сьєррських заводів. Але їх я не змогла розворушити так, як їхніх підсобників. Я виявила, що у них своя власна мораль, яку вони ставили над мораллю решти суспільства. То була, сказати б, аристократична мораль, мораль володарів{30}. Розмовляли зі мною вони по-батьківському, поблажливо ставлячись до моєї молодості та недосвідченості. Обидва прочитали мені цілу лекцію про політику і право, що були для них тотожні. Слухаючи їх, я переконалася, що з усіх, кого я спіткала під час своїх шукань, вони найбезнадійніші. Обидва вони були абсолютно впевнені, що чинять справедливо. Тут для них не існувало ніяких сумнівів. Обидва були переконані, що вони рятівники суспільства й ущасливлюють безліч людей. Вони малювали мені страхітливі картини злигоднів, що їх мусило б терпіти робітництво, якби вони, і тільки вони, своєю мудрістю не забезпечували йому роботу і шмат хліба.

Ще під свіжим враженням від зустрічі з цими двома владарями життя я зустріла Ери еста і все йому розповіла. Він подивився на мене з виразом задоволення на обличчі й сказав:

Так це ж чудово! Ви починаєте самостійно докопуватись до істини. Ви починаєте узагальнювати на основі власного досвіду, і ваше узагальнення правдиве. У промисловій машині згори донизу ніхто не може відчувати себе вільним, крім хіба великих капіталістів, а вони й тим більш не вільні, даруйте мені цей ірландизм{31}. Ви самі переконалися, що хазяї ділком певні своєї правоти й справедливості своїх учинків. Цей абсурд гідно вінчає всю систему, їхня власна людська натура настільки зв’язує їх, що вони нічого не можуть учинити, поки не впевнять самі себе, ніби той вчинок буде справедливий. їм, бачте, потрібна моральна санкція на свої дії.

(Ще до народження Евіс Евергард Джон Стюарт Мілль[23] у своєму есеї