Читати книгу - "Історія Лізі"

її повіки и утворило щось подібне до бурякового відвару, який коливався й плюскотів у ритмі її серця — ритмі, який зараз був занадто швидким.

Вона подумала: «Гаразд, цей спогад я вже пережила. Думаю, я зможу жити з одним. Один спогад мене не вб’є».

Я спробую, я спробую.

Вона розплющила очі й подивилася на кедрову скриньку, яка стояла перед нею на столі. Скриньку, яку вона шукала з такою нестямною наполегливістю. І тут їй пригадалося те, що колись сказав Скотові батько. Лендони — і Ландреуси перед ними — діляться на два види: придурків і психодіотів.

Психодіотам була властива — серед усього іншого — манія вбивства, більш або менш виражена.

А придуркам? Скот допоміг їй скласти про це свою думку в ту ніч. Придурки перебували у стані такого собі домашнього ступору, як її рідна сестричка, яку вони з Дарлою прилаштували в Ґрінлоні.

— Якщо ти робиш це задля врятування Аменди, Скоте, — прошепотіла Лізі, — то ти можеш про це забути. Вона моя сестра, і я люблю її, але не настільки. Я повернуся в це… в це пекло… заради тебе, Скоте, але не заради неї чи когось іншого.

У вітальні задзвонив телефон. Лізі підхопилася на ноги, ніби дістала удар кинджалом, і голосно зойкнула.

IX

Лізі й Чорний Принц Інкунків

(Обов’язок любові)

1

Якщо голос Лізі прозвучав, як не її голос, то Дарла цього не помітила. Дарла почувала себе надто винною. Але разом із тим вона відчувала й щасливу полегкість. Кантата поверталася з Бостона «допомогти їм із Менді». Так ніби вона могла. «Так, ніби хто завгодно міг, включаючи Г’ю Олберніса та весь штат Ґрінлона», — подумала Лізі, слухаючи базікання Дарли.

Ти можеш допомогти, прошепотів Скот, який завжди мав що сказати. Здавалося, навіть смерть не могла стати йому на перешкоді. Ти можеш, люба моя дитино.

— …вона сама так вирішила, — запевнила її Дарла.

— Авжеж, — сказала Лізі.

Вона могла б нагадати сестрі, що Канті досі тішилася б життям далеко звідси разом зі своїм чоловіком, навіть не здогадуючись про те, що в Аменди проблема, якби Дарлі не забандюрилося зателефонувати їй (якби вона не встромила туди своє весло, як говориться у прислів’ї), але останнє, чого Лізі тепер би хотілося, — це встряти з Дарлою в суперечку. Усі її думки та бажання зосередилися на тому, щоб запхати клятущу кедрову скриньку назад під ліжко mein Gott і докласти всіх зусиль, аби забути про те, що вона її там будь-коли знайшла. Поки вона говорила з Дарлою, їй пригадався ще один із давніх афоризмів Скота: чим довше ти морочишся з тим, щоб відкрити пакунок, тим менше тебе цікавить, що там лежить у ньому всередині. Вона була переконана, що цей мудрий вислів можна пристосувати до всіх незнайдених речей — до кедрових скриньок, наприклад.

— Її літак прибуває в аеропорт Портленда десь одразу пополудні, — проторохтіла їй Дарла, не зупиняючись. — Вона сказала, що візьме напрокат машину, а я їй відрадила, це було б дурницею, я туди поїду й відвезу її додому. — Тут вона зробила паузу, готуючись до останнього стрибка. — Ти могла б зустрітися з нами там, Лізі. Якщо захочеш. Ми могли б пообідати в «Хуртовині», лише ми, дівчата, як у старі добрі часи. А потім усі разом поїхали б до Аменди.

«Про які добрі старі часи вона говорить? — подумала Лізі. — Ті часи, коли ти полюбляла смикати мене за коси, чи ті, коли Канті мала звичай ганятися за мною й дражнити мене „Міс Лізою без цицьок“?» Натомість вона сказала:

— Ти рушай туди, а я приєднаюся до вас, якщо зможу, Дарло. Я маю тут деякі пильні справи…

— Знову готуєш щось смачненьке?

Тепер, коли вона щиро призналася в тому, що звинуватила Кантату в умисному від’їзді на північ, Дарла могла дозволити собі пустотливий жарт.

— Ні, я маю тут віддати декому старі рукописи Скота.

І, в певному розумінні, це була правда. Бо незалежно від того, як розв’яжеться для неї справа з Дулеєм/Мак-Кулом, вона хотіла очистити кабінет Скота. Годі їй затягувати цю справу. Вона має передати папери Пітсбурзькому університету, це те місце, де вони мають зберігатися, але при цьому вона поставить умову, щоб її приятель-професор не мав до них ніякого доступу. Вудлайно нехай котиться до дідька.

— Он як, — сказала Дарла, і в тоні її голосу відчулася належна повага. — У такому разі…

— Я приєднаюся до вас, якщо зможу, — повторила Лізі. — Якщо ні, то побачуся з вами обома надвечір у Ґрінлоні.

Дарла пристала на ці умови. Вона передала сестрі інформацію про приліт Канті, яку Лізі слухняно записала. Хай йому біс, можливо, вона навіть вибереться до Портленда. Це принаймні дасть їй нагоду покинути дім — опинитися далеко від телефону, від кедрової скриньки і від більшості моторошних спогадів, що посипалися на її голову, наче хтось перекинув над нею горщик із якимсь жахливим варивом.

А тоді, перш ніж вона змогла урвати цей потік, на поверхню виринув ще один із них. Вона подумала:

«Ти не просто вийшла з-під верби у сніг, Лізі. Там було щось іще. Він узяв тебе…»

— Ні! — заволала вона і вдарила кулаком по столу.

Звук власного крику налякав її, але зробив те, чого вона від нього хотіла, розрубав небезпечний плин думки, розрубав рішуче й повністю. Але відрубаний шмат міг у будь-яку мить повернутися — ось у чому була проблема.

Лізі подивилася на кедрову скриньку, що стояла на столі. То був погляд, яким жінка могла нагородити улюбленого собаку, що вкусив її без якоїсь видимої причини. «Повертайся під своє ліжко, — подумала вона. — Повертайся під ліжко Mein Gott, а що далі?»

— Бул — кінець, — ось що далі, — сказала вона.

І вийшла з дому, перетинаючи подвір’я в напрямку сараю і тримаючи перед собою кедрову скриньку так, ніби в ній був якийсь дуже крихкий посуд або потужна вибухівка.

2

Двері до її офісу були відчинені. Прямокутник електричного світла, що починався внизу від них, лежав на підлозі сараю. Коли Лізі була тут востаннє, вона вийшла звідси, сміючись. Але вона абсолютно не могла пригадати, залишила вона двері відчиненими чи зачиненими. Вона подумала, що світло було вимкнене, подумала, що вона взагалі його не вмикала. З іншого боку, хіба зовсім недавно не була вона абсолютно впевнена в тому, що кедрова скринька стоїть десь на горищі? І хіба один із заступників шерифа не міг увійти до сараю, аби подивитися,